Розділ «10»

Решта вечора пройшла в чеканні. Ми крадькома позирали на годинники. Лампа ледве освітлювала кімнату. Геня, як і щовечора, притулилася до Вацлава; він, як звичайно, обійняв її, і я вирішив, що «острівець» ніяк не змінив його почуттів до неї. Непроникний, він сидів поруч з нею, а я ламав голову: наскільки він переймається справою Сем’яна, а наскільки його зачіпає шум і грюкіт, якого наробив Кароль, щось перекинувши під час порядкування в скринях… Пані Марія шила (так само, як і «діти», вона не була допущена до секрету). Фридерик напівлежав у кріслі, простягнувши ноги й поклавши руки на бильця. Іполіт сидів на стільці, втупившись поглядом в одну точку. Наше збудження сповила втома.

Ми, чоловіки, становили окрему групу, відокремлені Сем’яном, нашим таємним завданням. Але Геня раптом запитала:

— Що ти там витворяєш із начинням, Каролю?

— Дай спокій! — одказав він.

Голоси їхні пролунали в порожнечі, невідь-що означаючи й невідь-куди спрямовуючи. Ми навіть не ворухнулися.

Близько одинадцятої вони разом з пані Марією пішли спати, а ми, чоловіки, почали крутитися. Іполіт приготував лопати, лантух, мотузки, Фридерик про всяк випадок перевірив зброю, а я з Вацлавом проінспектував подвір’я. Всі вікна в будинку згасли, крім одного — Сем’янового. Звідти крізь фіранку пробивалася бліда імла світла й тривоги, тривоги й світла. Як могло бути, що відвага в ньому несподівано перетворилася на страх? Що сталося з цією людиною, що зламало його так раптово? Перетворитися з вождя на боягуза! От так пригода!

Зненацька мені видалося, що будинок виповнений двома несхожими різновидами божевілля: Сем'ян — на другому поверсі, Фридерик — на першому (що вів свою гру з Природою)… Обох так чи інакше притиснуто до стіни, доведено до крайнощів. Повернувшись до будинку, я мало не розреготався, побачивши, як Іполіт розглядає два кухонних ножі, пробуючи їхні вістря. Боже мій! Наш вельмишановний гладун, перетворившись на вбивцю й готуючись до різанини, нагадував фарсового героя! І раптом наша халтурна добропорядність, вплутана у вбивство, та ще й таке незграбне, перетворила «акцію» на аматорську виставу — більш смішну, аніж страшну. Зрештою, це робилося про всяк випадок, воно не мало вирішального характеру. Та водночас блиск ножа вразив мене своєю невідворотністю: жереб кинуто, вже з’явився ніж!

Юзек!.. І очі Фридерика, втуплені в ніж, не лишали сумніву, про що він тепер думає. Юзек… Ніж… Дуже схожий на той ніж, у пані Амелії, майже ідентичний, тут, поміж нами… Ох, цей ніж нагадував про недавнє вбивство, викликав його, був неначе його повторенням. Аналогія була щонайменше дивна, повторення — знаменне… Ніж Вацлав також дивився на нього напружено. Отже, два розуми — Вацлава й Фридерика — уже схопили цього ножа, вже працювали над ним. Однак ми перебували на службі, виконували завдання, а тому, сховавши це в собі, продовжували готуватися та очікувати.

Цю роботу треба було виконати обов'язково. Але як змучила, спустошила нас ця мелодрама історії, як прагнули ми ковтка свіжого повітря! Опівночі Іполіт вирушив потихеньку на зустріч з підпільниками, Вацлав пішов нагору, щоб слідкувати за дверима Сем’яна, а ми з Фридериком залишилися внизу. Ніколи ще перебування з ним наодинці так не пригнічувало мене! Я бачив, що він хоче щось сказати, але спілкування було заборонене, тож він мовчав, і, хоча нікого поблизу не було й ніхто нас не міг підслухати, ми все одно поводилися, як чужі люди. Наша обережність немовби матеріалізовувала з порожнечі присутність когось третього — невідомого, невловимого, але й невблаганного. Обличчя Фридерика — таке близьке мені, обличчя спільника — зоставалося неначе відокремлене стіною. Один біля другого, ми залишалися тільки один біля другого, нічого більше, тільки сиділи й сиділи. Нарешті почулися важкі кроки й сопіння Іполіта. Він повертався сам. Що сталося? Ускладнення? Якась невдача. Накладка! Переполох. Ті, що повинні були усе зробити, не прибули. З’явився натомість хтось інший, але й він уже поїхав. Що ж стосується Сем’яна, вів далі Гіп, то…

— Робити нічого, мусимо самі з цим упоратися. Бо вони не можуть, їм треба тікати. Такий наказ.

Що?! Як війнуло примусом від слів Іполіта! Це наказ, випускати його не можна ні під яким приводом, особливо тепер, коли від цього залежить доля багатьох людей, ризикувати не можна, це наказ, ні, не письмовий, не було часу, взагалі часу нема, про що ми говоримо, треба виконувати! Нам доручено! Такий був наказ — брутальний, панічний, зроджений в умовах невідомої ним напруги. Піддавати його сумніву? Це перекинуло б на нас відповідальність за всі наслідки, які могли бути катастрофічними, адже до таких драматичних заходів не вдаються безпричинно. Опір з нашого боку виглядав би пошуками способу викрутитися, а ми ж чекали один від одного повної готовності! Тож ніхто нікому не дозволив би й тіні слабкості, і якби Іполіт одразу ж повів нас до Сем’яна, ми б, мабуть, «упоралися» з ним умить. Але несподівані ускладнення давали нам привід відкласти акцію до наступної ночі, адже треба розподілити ролі, приготуватися, все забезпечити… І всім стало ясно, що коли можна відкласти, то треба відкласти… Отже, мені доручили пильнувати Сем’янові двері до світанку, після чого мене замінив би Вацлав. Ми розійшлися, сказавши один одному «добраніч», адже були вихованими людьми. Іполіт, забравши лампу, рушив до спальні, а ми якусь хвильку затрималися на сходах, що вели на другий поверх. Раптом чиясь постать промайнула в темній анфілад кімнат. Вацлав, у якого був ліхтарик, пустив промінь світла. Кароль. В піжамі.

— Де ти був? Що ти робиш тут поночі? — крикнув неголосно Вацлав, не в змозі опанувати нервів.

— Я був у ванній.

Це скидалося на правду. Вочевидь, так і було. А Вацлав не скрикнув би так несподівано, якби не його власний ліхтарик виявив Кароля. А виявивши, скрикнув голосно, майже непристойно. Здивував він нас цим криком. Та не менше здивував небувало грубий і викличний тон Кароля:

— Чого вам треба?

Він був готовий битися. Наречений одразу ж вимкнув ліхтарика.

— Дуже перепрошую, — почули ми в темряві. — Я тільки так запитав. — І швидко пішов геть.

Мені не потрібно було виходити з кімнати, щоб слідкувати за Сем'яном, адже ми мешкали через стіну. У нього було тихо, хоча світло не гасло. Я вирішив не лягати, побоюючись, що засну, тож сів біля столу. У голові все ще пульсував ритм прискореного перебігу подій, з яким важко було дати собі раду, адже понад фізичним потоком фактів плинула ще й містична сфера символів та знаків, наче сонячне проміння над коловоротом води. Так сидів я близько години, задивлений у блискотливий вир, коли раптом помітив папірець, який чекав на мене, заткнутий у щілину дверей.

«Щодо останнього конфлікту В — К. Як вибухнула злість! К. готовий був його побити!

Вони вже знають, що він їх бачив. Ось через що.