Розділ «10»

— Вони хочуть ліквідувати Сем’яна, — пояснив Іполіт, наче між іншим.

Я ще нічого не розумів. Та услід за цим прийшло й роз’яснення, яке змальовувало мені наше нове становище. Знову запахло театральними штампами патріотичної конспіративності, можливо, що й Іполіт це трохи відчував, бо говорив різко, немовби навіть з милості до мене. І суворо. Я дізнався, що вночі Сем’ян «бачився з особами, які прибули з Варшави» з метою визначення окремих деталей акції, яку він мав здійснити в тутешніх околицях. Але під час розмови стався «скандал, пане», позаяк Сем’ян начебто сказав, що ані цієї акції, ані будь-якої іншої вже не здійснюватиме, що від цього моменту назавжди виходить з гри й «вертається додому». Скандал, ясна річ! Почався гвалт, вони стали на нього тиснути, доки він, геть рознервувавшись, не видушив із себе, що вже зробив усе, що міг, а більше не може, бо в цьому «скінчилася сміливість», бо «сміливість перетворилася на страх», і, зрештою, «дайте мені спокій, щось в мені зламалося, боязкість якась поселилася, сам не знаю, як це сталося». Говорив, що він уже негодящий, і доручати йому справу в таких умовах було б легковажно, про що він лояльно повідомляє й просить звільнити його від обов’язків. Це вже було занадто. В ході нервової розмови почала народжуватися спочатку неясна, а потім дедалі чіткіша підозра, що Сем’ян або збожеволів, або, принаймні, нервово цілком спустошений. Від цього у них почалася паніка: секрет, також довірений Сем’янові, опинився під загрозою, адже тепер не можна бути певними, що Сем’ян його не викаже… А це, з огляду на деякі обставини, могло закінчитися катастрофою, розгромом, майже кінцем світу! Тож у цьому натиску, напрузі, плутанині врешті-решт сяйнуло страхітливе рішення про смертний вирок, про негайну ліквідацію. Іполіт розповідав, що спочатку прибулі з Варшави хотіли одразу ж піти до Сем'яна й застрелити його, але він випрохав відстрочення до наступної ночі, посилаючись на безпеку мешканців дому. Вони погодилися почекати, але не довше, як добу: боялися, що Сем’ян відчув загрозу й утече. Зрештою, Повурна дуже пасувала до їхнього задуму, позаяк Сем’ян прибув сюди у глибокій таємниці й ніхто тут його не шукав би. Вирішено було, що вночі вони повернуться сюди, аби «усе владнати».

Чому реалії нашої боротьби з ворогом, з окупантом повинні були з'явитися перед нами в такому яскравому вбранні? Все це виглядало якимось роздратовано-гнітючим, нагадувало погану театральну виставу, хоча й були у ній якнайсправжніші кров і смерть. Щоб краще зрозуміти ситуацію, щоб більше до неї призвичаїтися, я запитав:

— А що він робить тепер?

На це Іполіт відповів:

— Він нагорі. У своїй кімнаті. Замкнувся на ключ. Наполегливо просив коней, хоче виїхати звідси. Але ж я не можу дати йому коней!

І прошепотів сам до себе:

— Але ж я не можу дати коней.

Ясна річ, він не міг. То вже зовсім інший бік питання, що так не роблять: не знищують людину без суду, без формальностей, без жодного папірця! Але це час не стосувалося. Ми розмовляли, як люди, на чиї плечі впало нещастя. Втім, коли я запитав, що вони збираються робити, на мене чекала майже банальна відповідь:

— А чого ви хочете? Нема про що говорити, справа мусить бути зроблена! — Тон Іполіта знаменував рішучу переміну в наших стосунках. Я перестав бути гостем, опинився на службі, втягнутий разом з усіма в насильство, в жорстокість, які оберталися проти нас так само, як і проти Сем’яна. Чим завинив він перед нами? Раптово, як Пилип з конопель, з’являлася необхідність забити його, наражаючи на небезпеку й власне життя.

— Поки що нам робити нічого. Вони повернуться о пів на першу. Свого сторожа я послав до Островця, дав йому начебто термінове доручення, псів не спускатиму з ланцюга. Мені треба лише провести їх до нього, нагору, а там хай роблять, що хочуть. Я тільки поставив умову, щоб усе було без шуму, бо увесь будинок прокинеться. Щодо тіла, то сховаємо його… я вже обміркував… у повітці. А завтра хтось із нас начебто відвезе Сем’яна на станцію, й квит. Все буде тихо, влаштуємо гладко, жодна душа не довідається.

Фридерик запитав:

— У тій старій повітці, за током?

Запитав по-діловому, як змовник, як виконавець, і, попри все, я відчув полегшення, дивлячись на його мобілізованість: він був наче пияк, взятий у рекрути. Невже він кинув пити? Зненацька ця нова авантюра видалася мені чимось здоровим, значно пристойнішим, аніж попередні наші вчинки. Але спокій мій тривав недовго.

Одразу після вечері (вона відбулася без Сем’яна, який уже кілька днів «був недужий» і їжу йому відносили нагору) я про всяк випадок пішов до брами, а там під цеглиною на мене вже чекав папірець:

«3'явилося ускладнення. Це псує нам увесь парад.

Треба перечекати. Тихо!

Треба роздивитися, що і як. Як відбуватимуться події. Якщо підніметься шум і треба буде тікати — нам, напр., до Варшави, а їм — деінде, ну що ж, тоді все розсиплеться…

Треба знати цю стару ку… Знаєте, кого я маю на увазі? Вона — це так зв. Природа. Якщо Вона натисне на нас збоку чимось несподіваним, то не слід протестувати, опиратися, треба слухняно, покірно пристосуватися, зберігаючи хорошу міну, але внутрішньо — не розслаблятися, не втрачати з очей нашої мети, щоб вона все-таки бачила: незважаючи ні на що, у нас — інша, власна мета. Спочатку Вона, буває, втручається дуже наполегливо, дуже рішуче і т. д., але згодом це ніби перестає її цікавити. Вона дивитиметься на нас крізь пальці, і тоді можна потихеньку повернутися до своєї роботи, розраховуючи навіть на певну поблажливість… Увага! Ви повинні пристосовувати свою поведінку до моєї! Щоб не було суперечності. Я вам писатиму. Цей лист спалити обов’язково».

Цей лист… Лист, що здавався листом божевільного іще більше, аніж попередні… але як чудесно розумів я це божевілля! Воно так легко мною прочитувалося! А тактика, якої він дотримувався у своїх взаєминах з Природою, була й для мене далеко не чужою! І було цілком очевидно, що він не забуває ані на мить про свою мету: листа написано саме для того, щоб не поступитися, щоб зафіксуватися у вірності своїм наміром. Цей лист, удаючи поступливість, був водночас закликом до опору й непоступливості. Та й хтозна, чи для мене писано його, чи для Неї, щоб знала: ми не збираємося поступатися! Через мене він звертався до Неї. І я подумав: адже кожне слово Фридерика, та й кожний його вчинок, тільки формально стосувалися того, до кого були звернені, а насправді ж вони становили його невтомний діалог з Вищими Силами… діалог хитромудрий, де брехня служила правді, а правда — брехні. Ах, як старався він удавати в тому листі, що пише потай від Неї, тоді як насправді писав, аби Вона довідалася! Ще й розраховував, що ця хитрість її роззброїть — можливе, розсмішивши…