Розділ «10»

Глянув на мене.

— Як це перевертає всю мою уяву! Ну скажіть бодай щось! Скажіть нарешті! Не залишайте мене з цим самого! — він кволо усміхнувся. — Пробачте.

Отже, й він шукав мого товариства, не бажаючи «бути з цим сам». Я справді мав успіх! Але на відміну від Фридерика, цей благав, щоб я не підтверджував його шаленства, схвильовано чекав мого спростування, переведення всього у сферу химер. Від мене залежало — чи заспокоїти його… Тіло! Якби ж він промовляв до мене, як душа! Але тіло! І ця моя легковажність! Для того, щоб лишити його в пеклі, не потрібно особливих зусиль, досить буркнути кілька невиразних слів: «Мушу визнати… Мабуть… Важко сказати… Може бути, що…» Я сказав їх. Він відповів:

— Вона кохає мене, і я знаю напевно, що кохає. Вона кохає мене!

Незважаючи ні на що, він боронився.

— Кохає? Не маю сумніву. А чи не здається вам, що поміж ними кохання необов'язкове? Кохання їй потрібне з вами, а не з ним.

Тіло!

Довгий час він не озивався. Сидів мовчки. Я теж сидів і мовчав. Тиша огорнула нас. А Фридерик? Чи спав він? А Сем’ян? А Юзек у коморі? Як він там? Чи спить? Будинок був ніби віз, запряжений кількома кіньми, і кожен тягнув у інший бік.

Вацлав сумно всміхнувся.

— Це справді прикро. Щойно я втратив матір. І ось тепер…

Він замислився.

— Я просто-таки не знаю, як мені вибачитися за це нічне вторгнення. Залишатися самому було для мене неможливо. Та я хотів би іще дещо сказати, якщо дозволите. Те, що я скажу, буде… Ось яке. Послухайте. Мене самого часом дивує, що вона… щось відчуває до мене. Мої почуття до неї — зовсім інша річ. Я відчуваю до неї те, що відчуваю, бо вона створена для кохання, вона — для того, щоб її кохали. Але що вона могла полюбити в мені? Мої почуття, мою любов до неї? Та ні, не тільки: вона й мене самого теж кохає, але чому? Що вона любить в мені? Адже ви бачите, який я! Ілюзій в мене нема, я й сам собі не надто подобаюся, а тому — не знаю, не можу збагнути, що вона в мені знайшла? Більше того: це мене вражає. І якщо я й можу щось їй закинути, то… саме те, що вона до мене… така ласкава. Чи вірите, в хвилини найвищого екстазу я злюся на неї саме за її екстаз, саме за те, що вона поділяє його зі мною! Тому я ніколи не почувався з нею цілком вільно, для мене завжди в цьому була якась ласка, щось віддане в тимчасове користування, я мусив шукати в собі якогось цинізму, щоб скористатися такою «дозволеністю», таким подарунком долі. Ну, гаразд. Як би там не було, а вона мене кохає. Це факт. Незаслужено чи заслужено, дозволено чи не дозволено, а вона кохає.

— Кохає. Без сумніву.

— Заждіть! Я знаю, що ви хочете мені сказати: що те — поза коханням, в цілком іншій сфері. Правда! Саме тому випадок, що стався зі мною, він… аморальний, варварський, надзвичайно вишуканий у своїй злостивості, так що навіть важко зрозуміти, у який диявольський спосіб це могло статися! Якби вона зраджувала мене з іншим чоловіком…

— Моя наречена гуляє з кимось таким… — раптом вимовив він зовсім іншим тоном і глянув на мене. — Що це означає? І як я можу захищатися? Що мені робити?

— Гуляє з кимось зовсім… — додав він, — та ще й так дивно… незвичайно… нечувано… це пронизує мене наскрізь, знаєте, я відчуваю цей смак, з схоплюю це… Чи ви повірите: на підставі того епізоду, який ми спостерігали, я подумки реконструював усе, що могло між ними бути, усе їхнє спілкування. І це настільки… еротично геніальне, що я не знаю, як могло їм таке спасти на думку! Неначе уві сні! Хто це вигадав? Він чи вона? Якщо вона, то вона — митець!

За хвилю він додав:

— І знаєте, що мені здається? Що вона не віддалася йому. А це навіть страшніше, аніж якби вони жили одне з одним. Така думка — справжнє божевілля, чи не правда? І все-таки! Бо якби вона йому віддалася, то я міг би захищатися, а так… не можу… Може бути, що вона, не віддаючись йому, належить йому ще більше. Бо все поміж ними відбувається інакше, інакше! Це — інше! Інше!

Ха-ха! Одного він не знав: того, що все, що відбувалося на острові, робилося для Фридерика і через Фридерика, що все це було байстрюком, породженим ними разом з Фридериком! І яка розкіш — тримати його в невідомості, аби він поняття не мав, що я, його довірений, насправді — по той бік, разом із стихією, яка його нищить! Хоча це була не моя стихія (бо замолода). Хоча я належав до його кола, а не до їхнього, тож, руйнуючи його, руйнував також і себе! Але — яка розкіш, яка легкість!

— Все через війну, — сказав він. — Це все через війну. Але чому я повинен вести війну із шмаркачами? Один убив мою матір, інший… Це вже занадто, це трішки занадто. Знаєте, що я зроблю?