Розділ «10»

Це наче підрубало його. Він не відповів. Але й не пішов, залишився, нерухомий… пасивний. Я ніби забрав у нього можливість вийти звідси. Мені здалося, що так може тривати годинами — він не рушить з місця, бо навіщо йому рушати… він залишиться, тяжіючи наді мною. Я не знав, що з ним робити, а він тут нічим не міг мені допомогти, адже я відкинув його, відштовхнув, і таким чином залишився сам проти нього. Здавалося: він у мене в руках. Та між мною і ним не було нічого, окрім байдужості, холодної непривітності, відрази… Він був мені чужий, навіть огидний! Пес, кінь, курка, навіть хробак видавалися мені симпатичнішими за цього вже літнього чоловіка — спустошеного, на обличчі якого ніби було написане все його життя. Мужчина не зносить мужчини! Нема для чоловіка нічого відразливішого, аніж інший чоловік — йдеться, ясна річ, про літніх чоловіків із слідами власного життя на обличчі. Він не привабив мене, о ні! Він не міг перетягти мене на свій бік. Не міг викликати милосердя. Не міг подобатися! Відразу в мені викликали і духовна, і тілесна його істоти — так само, як у Вацлава, навіть більше. Він відштовхував мене, як і я його, ми б могли вдаритися рогами, як два старих тури, а те, що я для нього був не менш гидкий у своїй спустошеності, аніж він — для мене, тільки збільшувало огиду. Спочатку Вацлав, тепер він — і обидва огидні. І я разом з ними! Чоловік може бути зносним для іншого чоловіка лише як зречення, коли він зрікається самого себе на користь чогось — честі, цнот, нації, боротьби… Але чоловік як чоловік — що за потвора!

Але він вибрав мене. Він звернувся до мене, й тепер уже не відступав. Сидів переді мною. Я кашлянув, і це нагадало мені, що ситуація стає дедалі складнішою. Смерть його, якою відразливою вона б не здавалася, була тепер за якийсь крок від мене, обминути її не можна було.

Я мріяв про одне — аби він пішов геть. Потім усе обдумаю, спершу хай піде. Чому я не міг сказати йому, що погоджуюся, що допоможу? Це не зобов’язувало б мене ні до чого, адже таку обіцянку потім легко обернути на підступ, маневр — себто, вирішивши-таки його погубити, розповісти про все Іполітові заради успіху нашої акції, нашої групи, адже мені навіть радили здобути його довіру, аби знати про наміри. Тож якщо я вирішу його погубити… Чому б не збрехати людині, яку ти губиш?

— Послухайте мене. Передусім — опануйте свої нерви. Це найважливіше. Спустіться завтра на обід. Скажіть, що це була нервова криза, яка вже минає. Що ви знову набираєте форму. Удавайте, що все пройшло. А я зі свого боку порозмовляю з Фридериком, постараюся якось влаштувати ваш від’їзд. А тепер — вертайтеся до себе, сюди може хто-небудь увійти…

Кажучи таке, я не знав, що кажу — правду чи брехню. Допомагаю чи зраджую? Потім усе виясниться, а тепер — нехай іде собі! Він підвівся, випростався, я не помітив у ньому ані тіні надії, жоден м’яз не здригнувся в нього на обличчі, він не зробив спроби ані подякувати, ані — хоч поглядом — сподобатися мені… знав заздалегідь, що нічого не вдасться, що нічого не залишається, тільки бути таким, який він є, продовжувати своє малосимпатичне, немиле буття, кінець якого, втім, був би іще огидніший. Він неначе шантажував своїм існуванням. О, як це було несхоже на Кароля!

Кароль!

Коли Сем’ян пішов, я почав писати листа до Фридерика. Це був звіт — я звітував про обидва нічних візити. Цим звітом я явно погоджувався на спільні дії. Письмово. Починав діалог.