Розділ «10»

Цей бугай, удаючи, ніби охороняє мораль, насправді пхався просто на них усією своєю вагою. Пхав себе. Нав'язував їм свою мораль тільки тому, що це була «його» мораль — важча, старша, розвиненіша… мораль дорослого чоловіка. Нав’язував її примусом!

От бугай! Несила було його терпіти. Та тільки… чи ж я сам не був до нього подібний? Я — чоловік… Думаючи про це, я раптом знову почув стук у двері. Я був певний, що це повернувся Вацлав, а там стояв Сем’ян! Я закашлявся просто йому в обличчя від несподіванки.

— Вибачте, що вас турбую, але я чув голоси і зрозумів, що ви не спите. Чи можна попросити у вас склянку води?

Він пив поволі, маленькими ковтками, не дивлячись на мене. Без краватки, з розстебнутою сорочкою, зім’ятий увесь, із напомадженим, але розкуйовдженим волоссям, яке він щохвилини куйовдив рукою. Допив склянку, але не йшов. Стояв на місці й далі куйовдив волосся.

— Яка арабеска! — пробурмотів він. — Важко повірити!..

Він стояв собі, наче мене не було поруч. Я навмисне не відповідав йому. Сем’ян говорив притишено, наче сам до себе:

— Мені потрібна допомога.

— Чим я можу прислужитися?

— Ви знаєте, що у мене стався нервовий злам? — запитав він байдуже, так, наче йшлося не про нього.

— Мушу визнати… Я не розумію…

— Таж ви мусите бути «в курсі»! — засміявся він. — Ви ж знаєте, хто я такий. І знаєте, що у мене злам.

Чухраючи волосся, він чекав на мою відповідь. Так чекати він міг безконечно, бо перебував у глибокій задумі, точніше, був зосереджений на якійсь одній мислі, хоча й не думав ні про що. Я вирішив довідатися, чого йому треба, тож визнав, що я, справді, «в курсі»…

— Ви симпатична людина… Я там, за стіною, вже більше не міг… на самоті… — він показав пальцем у бік своєї кімнати. — Як би це пояснити? Я вирішив звернутися до когось. Вирішив звернутися до вас. Може, тому, що ви людина симпатична, а може, тому, що ви мешкаєте поруч… Я вже не можу — на самоті. Не можу, й квит! Ви дозволите сісти?

Він сів, і рухи у нього були, неначе після довгої хвороби — обережні, ніби він не зовсім володів тілом і обдумував кожен рух наперед. — Я б хотів отримати від вас інформацію, — мовив він, — чи тут готується щось проти мене?

— Навіщо? — запитав я.

Він спочатку вирішив засміятися, але потім сказав:

— Перепрошую, я б хотів говорити відверто… але спершу дозвольте мені пояснити, у якій ролі я з’явився тут, перед вами, шановний. Треба розповісти дещо про моє життя. Дуже прошу вислухати. Зрештою, ви, мабуть, чимало про мене чули. Чули, що я чоловік відважний, можна сказати навіть, небезпечний… Ну, так… Але тепер, віднедавна, найшло на мене оце… Сталася невдача, ви знаєте… Отака штука. Тиждень тому. Я сидів, розумієте, біля лампи, і раптом в голові у мене зринуло питання: чому ти до цього ніколи не послизнувся? А що, як завтра послизнешся і впадеш?

— Але ж таке, мабуть, не раз спадало вам на думку?

— Звичайно! Не раз! Але тут на цьому не скінчилося, бо в голову одразу ж прийшла інша думка — така, якої не повинно бути, бо це б мене розм’якшило, відкрило, хай йому чорт, доступ небезпеці! Я подумав, що краще так не думати. І тільки-но я подумав, то вже не міг відчепитися від тієї думки, вона схопила мене, і тепер увесь час мушу думати про те, що послизнувся і що про це не слід думати, бо таки послизнувся, і так без кінця. Пане! Мене схопило, як пастка!

— Це нерви.