Розділ «10»

— Ні, це не нерви. А знаєте, що? Це перетворення. Перетворення відваги на страх. Цьому не можна зарадити.

Він запалив цигарку. Затягнувся, випустив дим.

— Знаєте, ще три тижні тому у мене була мета, було завдання, боротьба, об’єкт — той чи інший… Тепер нема нічого. Все це спало з мене, наче, пробачте, штани. Тепер я думаю тільки про те, щоб зі мною нічого не сталося. І маю рацію. Той, хто боїться за себе, завжди має рацію. Найгірше те, що я маю рацію, тільки тепер маю рацію! Але чого ви хочете від мене? Я тут сиджу вже п’ятий день! Прошу коней — не дають. Ви тримаєте мене, наче у в’язниці. Що ви хочете зі мною зробити? Я в цій кімнатці звиваюся, як вуж… Чого ви хочете?

— Вам треба заспокоїтися. Це нерви.

— Хочете знищити мене?

— Ви перебільшуєте.

— Я не такий дурень! Я потрапив у халепу… Моє нещастя в тому, що я розповів їм про свій страх, тепер вони це знають. Доки я не боявся, вони боялися мене. Тепер, коли я боюсь, стаю небезпечним. Я це розумію. Мені не можна довіряти. Але до вас звертаюся, як до людини. Я прийняв таке рішення: встати, прийти до вас і сказати все відверто. Це мій останній шанс. Я звертаюся до вас відверто, бо в моєму становищі нема іншого шляху. Послухайте, це якесь замкнуте коло. Ви боїтеся мене, бо я боюся вас, я боюся вас, бо ви боїтеся мене. Я не можу з цього видобутися інакше, ніж стрибком, тому вдираюся до вас серед ночі, хоча ми й незнайомі. Ви людина інтелігентна, письменник, зрозумійте ж мене, подайте мені руку, щоб я вибрався звідси!

— Що я повинен зробити?

— Хай мені дозволять поїхати звідси. Хай відчепляться. Тільки про це я мрію. Щоб відчепилися. Щоб вийти з гри. Я б пішов навіть пішки, але ви готові перестрінути мене десь у полі й… Поклопочіться, щоб мені дозволили поїхати, бо я нікому нічого вже не зроблю, бо в мені вже все перегоріло, бо я більше не можу… Я хочу спокою. Спокою. Якщо від мене відчепляться, то жодних ускладнень не буде. Зробіть це, благаю вас, бо, знаєте, я більше не можу… Або допоможіть мені втекти. Звертаюся до вас, бо не можу бути один проти всіх, подайте мені руку, не залишайте мене так. Ми незнайомі, але я вибрав вас. Я — до вас. Навіщо ви мене переслідуєте, якщо я вже знешкоджений, мені амінь! Скінчилося!

От тобі й сюрприз — в особі цього чоловіка, якого вже починало трясти… Що йому сказати? Я був іще переповнений Вацлавом, коли раптом з’явився він… І ці його благання про допомогу… Переді мною постала проблема в усій своїй фатальності: я не міг його відштовхнути, бо його імовірна смерть була тепер підсилена його тремтячим життям. Прийшовши до мене, він став близьким і через те — величезним, життя й смерть його виростали у мене на очах до небес. І водночас поява його повертала мене — відриваючи від Вацлава — до обов’язку, до нашої акції, керованої Іполітом, тож він, Сем’ян, знову ставав лише об’єктом дій, а як об’єкт, викидався назовні, виключався з нашого кола, я не міг ані познайомитися, ані порозумітися з ним, ані навіть порозмовляти щиро — треба було зберігати відстань, не підпускати його до себе, маневрувати, вести політику… тому душа моя на якусь хвилю стала дибки, як кінь перед важкою перешкодою… Він звертався до людських почуттів, хотів зблизитися зі мною, як з людиною, а мені не можна було бачити в ньому людину. Що я міг відповісти? Найважливіше — не підпустити його до себе, не дозволити, щоб він увійшов у мою душу!

— Пане, — сказав я. — Йде війна. Країну окуповано. Дезертирство в таких умовах — це розкіш, якої ми не можемо собі дозволити. Слід пильнувати один одного. Ви це знаєте.

— Це означає, що… ви не бажаєте зі мною… говорити щиро?

Він трохи почекав, наче милуючись мовчанням, яке розділяло нас дедалі більше.

— Пане, — промовив урешті він, — у вас ніколи не спадали штани?

Я знову не відповів, збільшуючи відстань.

— Пане, — продовжував він терпляче. — 3 мене це все спало, у мене цього всього нема. Давайте без церемоній. Якщо вже я приходжу до вас уночі, незнайомий до незнайомого, то порозмовляймо без усього подібного, га?

Він замовк, чекаючи на мою відповідь. Я не відповів нічого.

— Мені байдуже, що ви про мене думаєте, — додав він апатично. — Але я вибрав вас — своїм спасителем або вбивцею. Що ви вибираєте?

Тут я вдався до очевидної брехні, очевидної для нього так само, як і для мене:

— Мені нічого не відомо про якусь загрозу для вас. Це перебільшення. Нерви.