Розділ «10»

— Я слухаю. Говоріть.

— Я не відступлю ані на крок!

— Ага.

— Не дозволю задурити голову ані їй, ані собі!

— Як це розуміти?

— Я зможу стояти на своєму й пильнувати свого! Я її кохаю. Вона мене кохає. Тільки це має значення, А решта мусить відступити, на решту не слід зважати, бо я так хочу. Я зможу цього захотіти. Знаєте, я, власне, не вірю в Бога. Мати була віруюча, а я — ні. Однак я хочу, щоб Бог існував. Хочу — це важливіше, аніж коли б я був просто переконаний у його існуванні. Тож і в цьому випадку я зможу хотіти і доведу свою правоту, свою моральність. Закличу Геню до порядку. Дотепер я не розмовляв з нею, але завтра ж порозмовляю й закличу до порядку.

— Що ви їй скажете?

— Я поводитимуся пристойно і закличу її до пристойності. Я поводитимуся поважно, я її поважатиму — отже, змушу, щоб і вона мене поважала. Я ставитимуся до неї так, щоб і вона не могла відмовити мені у своїх почуттях і своїй вірності. Я, знаєте, вірю, що повага й пошана зобов’язують. І з тим шмаркачем теж поводитимуся належно. Нещодавно він вивів мене з рівноваги, але цього вже не повториться.

— Отже, ви хочете поводитися… серйозно?

— Саме це я й хотів сказати! Серйозно! І їх змушу бути серйозними!

— Так, але серйозність потребує ваги. Серйозний — це той, хто займається чимось вагомим. А що найвагоміше? Для вас найвагомішим є одне, а для них — інше. Кожен обирає собі щось, виходячи з власних поглядів та власної міри…

— Як же це? Це я — серйозний, а не вони! Як можуть вони бути серйозними, адже це — дітвацтво, дурниці! Ідіотизм!

— А що, як для них важливіші їхні дітвацтва?

— Що? Найважливішим для них мусить бути те, що важливе для мене! Що вони знають? Я все знаю краще! Я змушу їх! Адже ви не будете заперечувати, що я — важливіший за них, отже, й моя думка має бути вирішальною.

— Чекайте. Мені здавалося, що ви вважаєте себе за важливішого з огляду на свої моральні принципи… але тепер виходить, що ваші принципи важливіші, позаяк ви сам — важливіший. Особисто. Як особа. Як старший.

— Не вмер Данило, то болячка задавила! — крикнув він. — Це одне й те ж! Але прошу пробачити мене! Ці освідчення в такий пізній час… Дуже вам вдячний.

Він вийшов. Мене розбирав сміх. От дивина! Ковтнув гачок — і борсається тепер, як рибина!

Але яку штуку утнула з ним наша парочка!

— Страждає? Страждає? Авжеж, страждає, але його страждання гладкеньке, розніжене, лисувате…

Краса — на їхньому боці. Отже, і я теж був на «їхньому» боці. Все, що походило «від них», — розкішне, привабливе, уміло захопити… Тіло.