Розділ «Помічник купця»

«Гостиний двір» своїми чотирма поверхами царював над берегом, корабельнями, коморами та всім іншим, що їх оточувало. Тут купці зі Старограду та Король-Берега юрмилися одним натовпом зі своїми братами у ремеслі з Браавосу, Пентосу та Миру, з волохатими ібенійцями, світлошкірими прибульцями з Карфу, вугільно-чорними літньоостров’янами у накидках з пір’я, ба навіть тінев’язами, що ховали обличчя під личинами, а прибували з Асшаю коло Тіні.

Камені бруківки пашіли теплом навіть крізь шкіру чобіт Квентина, що саме злізав з гатаю. Коло «Гостиного двору» в тіньку поставили на кобильницях стіл, прикрашений смугастими блакитно-білими прапорцями, що тріпотіли під кожним порухом вітру. Четверо сердюків з лихими та зухвалими очима розвалилися на стільцях навколо столу і гучно кликали до кожного чоловіка або юнака, що їх проминав. Квентин знав, що то за одні. «Вітрогони». Їхні затягачі шукали свіже м’ясо для лав полку, перш ніж той вирушить до Невільницької затоки. «Кожен чоловік, що підпише їхню угоду — то ще один меч для Юнкаю, ще один клинок, спраглий до крові моєї майбутньої нареченої.»

Один із «Вітрогонів» загорлав до них. Квентин відповів:

— Я не говорю вашою мовою.

Він добряче писав і читав високовалірійською, та майже не мав нагоди нею розмовляти. А волантинське яблучко таки впало далеченько від валірійської яблуньки.

— Вестеросці? — запитав чолов’яга посполитою мовою.

— Дорнійці. Мій хазяїн торгує вином.

— Хазяїн?! Тьху, бридота! Хіба ти невільник? Ходи з нами і стань сам собі хазяїном. Невже ти хочеш померти в ліжку? Ми тебе навчимо меча та списа. Ринеш у битву під рукою Строкатого Князя, повернешся багатшим за короля. Хлопчики, дівчатка, золото — що захочеш, усе твоє, аби стало мужності взяти. Ми ж «Вітрогони», ми самим богам війни пхаємо під хвіст!

Двоє сердюків почали ревти хвацькі слова під якусь бадьору музику. Квентин зрозумів достатньо. «Ми — Вітрогони, — співали вони. — Пожени нас, вітре, до Невільницької затоки, де ми вб’ємо короля-різника і розсунемо ноги драконовій королеві.»

— Якби з нами були Клетус та Віл, ми б сходили по здоровила та гуртом перебили б оцих зухів до останнього, — мовив Геріс.

«Але Клетус та Віл мертві.»

— Не зважай, — відповів Квентин.

Сердюки не припиняли глузувати їм у спини, поки вони вибиралися дверми «Гостиного двору» — кликали блідою неміччю та полохливими дівчиськами.

Здоровило чекав на них у їхніх кімнатах на другому поверсі. Заїзд їм настійливо вихваляв керманич «Жайвора», та все ж його хвали було не досить, щоб Квентин лишив речі та золото без охорони. У кожному порті вдосталь швендяє крадіїв, нишпорок та повій, а у Волантисі — більше, ніж у решті.

— Я вже був наставився вас шукати, — мовив пан Арчибальд Крицак, виймаючи засув і пускаючи їх досередини.

«Здоровилом» його надумав величати власний брат у перших — Клетус Крицак — але мало б знайшлося людей, гідніших цього прізвиська. Арч був заввишки у шість із половиною стоп, широкий раменами, череватий, з ногами наче стовбури дерев, долонями завбільшки зі свинячі окости і геть непомітною шиєю. Якась дитяча хвороба багато років тому позбавила пана Арчибальда усього волосся, і тепер його лиса голова нагадувала Квентинові гладкий рожевий морський камінь.

— То що нового? — спитав він. — Що сказав той перемитник? Ми маємо човна?

— Корабля, — виправив Квентин. — Так, він нас доправить. Просто до найближчого пекла.

Геріс сів на продавлене ліжко і стягнув чоботи.

— З кожною годиною мене щодалі більше вабить Дорн.