Розділ «Помічник купця»

— Наразі не бере. Але скоро візьме. Посол Жовтого міста просто зараз перебуває у Волантисі, винаймає вояків. «Довгі Списи» вже сіли на корабель до Юнкаю; скоро за ними рушать «Вітрогони» та «Бойові Коти», щойно скінчать поповнювати лави. «Золота Дружина» теж їде на схід. Це кожен знає.

— Не заперечую. Але моя справа — вино, не війна. Гіскарські вина — поганючі, з цим теж погодиться кожен. Меєринці платитимуть добру ціну за чудовий дорнійський товар.

— Мертвим байдуже, чи добре вино їм продають, а чи погане. — Керманич «Пригоди» попестив бороду. — Гадаю, я не перший корабельник, до якого ви звертаєтеся. І вже не десятий.

— Саме так, — мусив визнати Геріс.

— То який за ліком? Чи не сотий?

«Майже» — подумав Квентин. Волантинці полюбляли вихвалятися, що всі сто островів Браавосу можна вкинути разом в їхню велетенську гавань і там утопити. Квентин ніколи не бачив Браавосу, але вірив почутому. Багатий, перезрілий, підгнилий, Волантис укривав гирло Ройни теплим вологим поцілунком, простягаючись пагорбами та болотами по обох берегах річки. Кораблі були тут усюди: спускалися униз річкою, виходили в море, юрмилися у корабельнях та коло пришибів, скидали крам на берег або вантажилися для походу… там були бойові дромони, китобої, торговельні галери, дуби та мавни, скедії, кочі, думбаси, лодії, кораблі-лебеді, судна з Лису, Тирошу та Пентосу, карфійські перевізники прянощів завбільшки з палаци, гості з Толосу, Юнкаю та Василіскових островів. Не диво, що Квентин, уперше побачивши порт з чардаку «Жайвора», сказав друзям:

— Пхе! Та ми не просидимо тут і трьох днів.

Відтоді минуло вже двадцять, а вони й досі сиділи у місті, нікого не винайнявши. Першими їм відмовили капітани «Мелантіни», «Тріархової доньки» та «Цілунку русалки». Помічник на «Сміливому мандрівникові» засміявся їм у обличчя. Керманич «Дельфіна» нагримав на них за марнування його часу, а хазяїн «Сьомого сина» звинуватив у піратстві. Все те сталося першого ж дня.

Лише капітан «Сарни» принаймні пояснив, чому відмовляє.

— Правда, що я іду на схід, — казав він за келихом розведеного водою вина. — Півднем навколо Валірії, а тоді на схід сонця. Ми візьмемо води і харчів у Новому Гісі, а далі потягнемо весла до Карфу і Нефритової Брами. Кожна подорож має свої небезпеки, а довга подорож — більше, ніж інші. Навіщо мені самому шукати нових небезпек, повертаючи до Невільницької затоки? «Сарна» — все моє життя і весь мій статок. Я не піддаватиму її смертельній загрозі заради того, щоб відвезти трьох божевільних дорнійців просто у горнило війни.

Квентин почав думати, що краще було б купити собі в Накоті власного корабля. Проте так вони привернули б до себе зайву увагу. Павук усюди мав споглядачів і шепотинників, ба навіть у палатах Сонцеспису.

— Дорн спливе кров’ю, якщо хтось дізнається про твою мету, — застерігав його батько, дивлячись разом із ним, як бавляться діти у ставках Водограйних Садів. — Те, що ми робимо — зрада престолу, навіть не сумнівайся. Довіряй лише своїм супутникам і понад усе намагайся не привертати уваги.

Тому Геріс Пийвода подарував капітанові «Пригоди» свою найзвабливішу посмішку і мовив:

— Правду кажучи, я вже й лік втратив тим боягузам, що нам відмовляли. Але у «Гостиному дворі» подейкують, що ви сміливіші за інших. Що ви з тих людей, які не цураються зухвалого вчинку заради добрячої винагороди.

«Перемитник» — подумав Квентин. Саме так інші торговці у «Гостиному дворі» кликали керманича «Пригоди».

— Він перемитник і людолов, трохи пірат, трохи бандур… але, може статися, кращого ви вже й не знайдете, — сказав їм господар заїзду.

Капітан потер між собою великий і вказівний пальці.

— І яка ж винагорода здається вам добрячою за таку подорож?

— Утричі проти того, що ви зазвичай берете до Невільницької затоки.

— З кожного? — Капітан показав зуби у чомусь на кшталт посмішки, яка, втім, робила його обличчя не приязнішим, а лихим та хижим. — Можливо. Правду кажуть, я тут сміливіший за багатьох. Як скоро вам треба їхати?