Розділ «Епілог»

Слово вилетіло хмаркою білої пари. Він відвернувся від вікна…

…і раптом щось вдарило його в груди між ребер — тяжко, наче кулак велетня — вибивши подих і відкинувши на крок назад. Білий крук злетів перелякано, плескаючи світлими крилами над головою. Пан Кеван важко сів — чи впав? — на лаву попід вікном, звідки утік птах. «Що… хто…» У грудях його майже до пір’я стирчала арбалетна стріла. «Ні! Ні, це ж так загинув мій брат.» Навколо стрижня почала розпливатися кров.

— Пицелю, — пробурмотів він, знічений і розгублений. — Допоможіть… я…

А тоді побачив сам. Великий маестер Пицель сидів за столом, поклавши голову на велику книгу в шкіряній палітурці. «Спить» — подумав Кеван… а тоді змигнув і помітив глибоку червону дірку в черепі старого, калюжу крові під головою, що плямувала сторінки книги. Навколо свічки розкидані були, наче острівці у озері розплавленого воску, шматочки мозку та кістки.

«Він просив собі стражників, — подумав пан Кеван. — Дарма я йому відмовив.» Чи не мала Серсея рацію? Чи не справа це рук його власного небожа?

— Тиріоне! — покликав він. — Де ти є?…

— Далеко звідси, — відповів трохи знайомий голос.

Він стояв у озері тіні коло книжкової шафи — повнотілий, блідий обличчям, сутулий плечима, з арбалетом у м’яких напудрованих руках. Ноги огортали м’які шовкові капці.

— Варис?!

Євнух опустив арбалета.

— Пане Кеване… пробачте мені, якщо зможете. Я не плекаю до вас злих почуттів. Мій вчинок скоєно не з гніву чи образи, а заради добра держави. Заради дітей.

«Я теж маю дітей. І дружину. О моя Дорна…» Біль накотив хвилею, потопив з головою. Він заплющив очі, потім розплющив.

— У замку… в замку кількасот ланістерівських стражників.

— Але на щастя, у цьому помешканні — жодного. Боляче дивитися, пане мій. Ви не заслужили померти на самоті холодного темного вечора. Таких, як ви, багато — хороших людей на службі поганій справі… але ж ви становили загрозу видатним успіхам пані королеви у правлінні державою. Невдовзі ви б замирили між собою Вирій і Кастерлі-на-Скелі, прив’язали Святу Віру до вашого малого короля, об’єднали частини Семицарства під Томеновою короною. Тому…

Дмухнув порив вітру. Пан Кеван відчайдушно затрусився.

— Вам холодно, пане наміснику? — запитав Варис. — Благаю пробачити. Великий маестер обгидив себе, коли помирав. Сморід був такий бридкий, що я трохи не задушився.

Пан Кеван спробував підвестися, але сили його зрадили. Ніг він не відчував.

— Я завважив арбалет за доречну зброю. Ви так багато спільного поділяли з князем Тайвином — чому б не спосіб смерті? Ваша небога думатиме, що це Тирели наказали вас убити — а можливо, і Біс руки доклав. Тирели ж підозрюватимуть її. Хтось знайде спосіб звинуватити дорнійців. Сумніви, розбрат, недовіра роз’їдять ґрунт під ногами вашого короля-хлопчака. А тим часом Аегон піднімає прапор над Штормоламом, і до нього поспішає панство королівств.

— Аегон? — Якусь мить він нічого не розумів, потім згадав. Немовля, загорнуте у кармазинову кирею. Тканину заплямовано кров’ю та мізками. — Мертвий. Він мертвий.

— Ні. — Голос євнуха поглибшав. — Він тут. Аегона готували правити, відколи він почав ходити. Він навчався зброї, як личить майбутньому лицареві, та це не єдине його вміння. Він читає і пише, розмовляє кількома мовами, вивчав історію, законодавство і віршування. Септа наставляла його у віровченні й таїнствах Седмиці, відколи він підріс достатньо, щоб їх розуміти. Він жив серед рибалок, працював власними руками, плавав у річках, лагодив тенета, вчився сам собі прати одяг. Він уміє зловити рибу, приготувати обід, перев’язати рану. Він знає, що таке голодувати, тікати від переслідування, боятися ворогів. Томена вчили, що королівський титул — це його священне право. Аегон знає, що королювання — його священний обов’язок, що король мусить над усе ставити свій народ, жити і правити заради нього.