Розділ «Даянерис»

«Так, прагнув» — зажурено прошелестіла трава.

— Ти поцілував мене. Я тобі не дозволяла, ніколи не вабила, а ти поцілував. Ти продав мене ворогам, але коли цілував, то був щирий, як ніколи.

«Я давав тобі добру пораду. Збережи свої мечі та списи для Семицарства, казав я тобі. Кинь Меєрин на меєринців і рушай на захід, казав я. А ти не слухала.»

— Я мусила взяти Меєрин, бо інакше мої діти голодували б у поході. — Дані досі бачила перед собою вервечку трупів, залишену позаду під час переходу Червоною Пустелею. І не хотіла знову бачити те саме. — Я мусила взяти Меєрин, щоб прогодувати моїх людей.

«Ти взяла Меєрин, — сказав він їй, — але затрималася тут.»

— Щоб стати справжньою королевою!

«Ти вже є королева, — відповів її ведмідь. — На Вестеросі.»

— Але дотуди так далеко, — поскаржилася вона. — Я була втомлена, Джорагу. Виснажена війною. Я хотіла відпочити, повернути посмішку на обличчя, посадити дерева і побачити, як вони ростуть. Адже я всього лише юна дівчина.

«Ні. Ти — кров дракона.» Шепіт зникав, тихшав, ніби пан Джораг не встигав за її кроками. «Дракони не садять дерев. Запам’ятай. Не забувай, хто ти є, ким створена бути. Пам’ятай слова свого дому.»

— Вогнем та кров’ю, — мовила Даянерис траві, що хвилювалася під вітром.

Камінь зсунувся під її ногою. Вона впала на коліно і скрикнула з болю, без надії сподіваючись, що її ведмідь підхопить її під руку і поставить на ноги. Та коли обернулася подивитися, то побачила лише струмочок брунатної води… і траву, що поволі ворушилася. «Вітер, — сказала вона собі, — вітер хитає стебла, пускає травою хвилі.» Але ж вітру не було. Над головою висіло сонце, спекотний світ застиг навколо. Комашня юрмилася у повітрі, над струмком висіла бабка, смикаючись із боку в бік. А трава рухалася, хоча не мала причини цього робити.

Вона понишпорила у воді, знайшла камінь завбільшки зі свій кулак, витягла його з мулу. Зброя була вбогенька, та все ж краща за голі руки. Краєм ока Дані побачила, як трава знову заворушилася, цього разу праворуч — хитнулася, низько схилилася, наче перед королем. Але ніякого короля не було. Світ стояв зелений і порожній, зелений і мовчазний. Світ жовтів і помирав. «Треба вставати, — мовила вона до себе. — Треба йти. За течією струмка.»

Крізь траву почулося тихе сріблясте теленькання.

«Дзвоники» — подумала Дані й посміхнулася, пригадавши хала Дрого, своє сонце-та-зорі, його косу і вплетені у неї дзвіночки.

«Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя, коли моє черево знову стане спроможне виносити живе дитя, тоді хал Дрого повернеться до мене.»

Але нічого з того не сталося. «Дзвоники» — знову подумала Дані. Її знайшли кревноїзники.

— Агго, — прошепотіла вона. — Джохого. Рахаро.

А чи не приїхав з ними і Дааріо?

Зелене море розступилося, і з’явився вершник. Він мав чорну лискучу косу, шкіру — кольору начищеної міді, очі — схожі обрисами на гіркий мигдаль. У косі його теленькали дзвіночки. Він мав на собі паса з блях і мальованого лейбика, на одному стегні — арах, на іншому — батіг. При сідлі висіли мисливський лук і сагайдак стріл.

«Один вершник, на самоті. Дозорець. Розвідник.» Один із тих, хто їде попереду халазару видивлятися дичину і добру зелену траву, винюхувати ворогів, хай де б вони ховалися. Якби він її знайшов, то вбив би, зґвалтував або забрав у полон… у кращому разі відвіз би до бабів-дошхалін, серед яких повік належало жити порядній халісі по смерті її хала.