Розділ «Відроджений грифон»

Галайда, вочевидь, сумував за своїми улюбленцями.

— Мандригуля не мав при собі лучників, — мовив Лимонд Горох. — Звідки нам знати, чи не вислав Зелен-Камінь круків, перш ніж здатися?

— Треба гадати, що вислав, — мовив Джон Конінгтон, — але з якими листами? Про що? В найліпшому випадку — звістку ошелешеного пана про невідомих наскочників з моря.

Перш ніж вирушити з Волон Терису, він наказав старшині не показувати у перших нападах жодних прапорів: ані триголового дракона принца Аегона, ані своїх власних грифонів, ані черепи і полкові золоті корогви. Хай Ланістери підозрюють Станіса Баратеона, піратів з Порогів, розбійників з лісу чи ще кого згадають. Якщо Король-Берега досягнуть непевні та суперечливі звістки — воно і на краще. Що повільніше ворушитиметься Залізний Престол, то довший час матиме «Дружина», щоб зібрати сили і залучити до справи союзників.

— На Естермонті мають бути кораблі. Це ж острів. Хальдоне, надішли листа Мандригулі — хай залишить у замку залогу і везе решту людей на Пізьму. Якщо має вельможних бранців — хай візьме з собою.

— Слухаю волі мосьпана. Так сталося, що дім Естермонт має родинні зв’язки з обома королями. А отже, хороших заручників.

— Хороші викупи! — бадьоро додав Галайда Гаррі.

— Час нам вже послати по принца Аегона, — оголосив князь Джон. — Тут, за мурами Грифонового Сідала, йому буде безпечніше, ніж у таборі.

— Я вишлю кінного гінця, — мовив Франклин Буйцвіт, — але хлопець не вподобає думку сидіти в безпеці, кажу вам. Він хоче варитися у самій гущавині.

«Як і всі ми в його віці» — подумав князь Джон, пригадуючи себе.

— Чи настав уже час підняти його прапор? — запитав Горох.

— Наразі ще ні. Хай Король-Берег думає, що то лише князьок-вигнанець повернувся додому, винайнявши сердюків, щоб змагатися за своє родове право. Стара, добре відома справа. Я навіть напишу королю Томену, попрохаю пробачення і повернення земель з титулами. Хай пережує, поміркує. А поки вони смикатимуться і бентежитимуться, ми таємно розішлемо звістки нашим можливим прихильникам у штормовому краю та Обширі. А також у Дорні. — То був найголовніший крок. Дрібніше панство могло приєднатися до справи з переляку чи надії вхопити ласий шмат, але лише великий князь дорнійський мав силу і снагу кинути виклик домові Ланістер з союзниками. — Над усіх інших ми маємо навернути до себе Дорана Мартела.

— Оце вже навряд! — відповів Стрікланд. — Дорнійський лякається власної тіні. Зухвалість та рішучість — це не про нього.

«Не більше, ніж про тебе.»

— Так, великий князь Доран — людина сторожка. Він ніколи не приєднається до нас, не маючи певності в перемозі. Щоб переконати його, ми маємо показати силу.

— Якщо Пик та Водограй упораються з дорученим, ми матимемо в руках майже усю Пізьму, — зауважив Стрікланд. — Чотири замки за стільки ж днів — як на мене, гучний початок. Та ми досі зібрали лише половину потуги. Треба дочекатися решти людей. Коней нам теж бракує, і слонів. Я кажу: треба чекати. Збирати силу, перетягати на свій бік дрібних володарів. Хай Лисоно Маар усюди розішле шпигунів — рознюхати усе, що можна, про наших ворогів.

Конінгтон кинув на опасистого отамана-полковника холодний погляд. «Цей ватажок — аж ніяк не Чорносерд, не Лихий Булат, не Маелис. Він чекатиме, доки скрижаніють сім пеклів, аби не натерти зайвого мозоля.»

— Ми не на те перетнули півсвіту, щоб сидіти і чекати. Наша найкраща надія — вдарити сильно та швидко, перш ніж у Король-Березі дізнаються, хто ми такі. Я маю намір захопити Штормолам. Це майже нездоланна твердиня і останнє володіння Станіса Баратеона на півдні. Коли вона буде в наших руках, ми матимемо надійний прихисток, куди при потребі зможемо відступити. До того ж опанування Штормоламу покаже нашу силу.

Старшина «Золотої Дружини» перезирнулася.

— Якщо Штормолам досі у руках вірних Станісові людей, то ми забиратимемо замок не в престолу, а в нього, — заперечив Брендель Бирн. — Чому б натомість не укласти з ним союз проти Ланістерів?