Розділ «Жених-невдаха»

Квентин підступив до його столу.

— Шановний пане. Без вашої звичної киреї вас годі упізнати.

— Отієї старої ганчірки? — Пентосець знизав плечима. — Бідарське лахміття… і все ж мої строкаті клапті жахають ворогів, а наших хлопців запалюють на полі бою краще за будь-який прапор. Якщо ж мені треба лишитися непоміченим, то варто їх зняти, і ніхто не знає, де я подівся.

Він махнув рукою на лаву навпроти себе.

— Сідайте. Я так розумію, ви княжого роду. Якби ж знати раніше. Вип’єте вина? Заріна подає також і їжу. Хліб у неї черствий, а про душенину страшно й казати — саме лише сало та сіль, хіба кілька волокнин м’яса знайдеться. Вона твердить, що то собачатина, та я гадаю, радше щурятина. Вас її страви, втім, не вб’ють. Я за життя дізнався, що берегтися варто лише того харчу, який виглядає звабливо та соковито. Отруйники завжди чомусь обирають найсмачніше.

— Ви привели трьох людей, — зауважив пан Геріс із холодком у голосі. — А ми домовлялися про двох.

— Ми домовлялися про двох бійців, а Меріс — бійчиня. Меріс, люба моя, розв’яжи сорочку і покажи, що ти різної з ними статі.

— Цього не треба, — відповів Квентин. Якщо плітки не брехали, під сорочкою Меріс мала тільки рубці, залишені тими, хто відрізав їй груди. — Я згоден, що Меріс — жінка і бійчиня. Та все ж ви граєтеся з умовами угоди, як вам заманеться.

— Пістрявий, лукавий… отакий я пройдисвіт. Три до двох — не така вже перевага, мушу сказати, але за щось та рахується. У цьому світі доводиться вчитися приймати ті дарунки, які надсилають нам боги, і обертати їх собі на користь. Цю науку я засвоїв не задурно. А вам переказую за так, навіть грошей не беру — на знак довіри.

Він знову махнув на лаву.

— Та сідайте вже і кажіть, навіщо прийшли. Обіцяю не вбивати, доки не вислухаю. Це та дещиця, яку я ладен зробити для свого побратима-князя… Квентина, чи не так?

— Квентина з дому Мартел.

— Жабик пасувало вам краще. Не маю звички пити з брехунами та підступними втікачами, але до вас чомусь відчуваю цікавість.

Квентин сів. «Одне хибне слово, і за пів-удару серця тут порсне кров.»

— Мушу перепросити за брехню. Єдині кораблі, які прямували до Невільницької затоки, були винайняті відвезти вас на війну.

Строкатий Князь знизав плечима.

— Кожен зрадник та перебіжчик має якусь відмовку. Ви не перші, хто присягнувся мені мечами, узяв гроші та здимів. І всі вони мали свої причини. «Мій маленький син хворіє», або «Дружина наставила мені роги», або «Інші вояки змушують мене смоктати їм прутні». Останній був дуже чарівний хлопчина, та я йому однак не пробачив. Ще один неборака жалівся, що годували в нас так гидко, аж він мусив утекти, щоб не змарніти. Ну то я наказав відтяти йому ступню, засмажити і подати на обід. А тоді зробив його полковим кухарем. Наші страви значно покращали, і коли його угоді сплив строк, він підписав нову. Щодо вас… кількоро з моїх найліпших хлопців сидять у царському підземеллі завдяки вашому брехливому язикові, а я навіть сумніваюся, чи вмієте ви куховарити.

— Я великий князь дорнійський, — мовив Квентин. — Я маю обов’язок перед батьком та народом. Існує таємна шлюбна угода.

— Я вже чув. І коли срібна цариця побачила ваш шматок пергамену, то що? Впала у ваші обійми?

— Ні, — буркнула Мальована Меріс.