Розділ «Жених-невдаха»

— Авжеж, — погодився князь Квентин. — Зате йому до смаку золото.

Геріс зареготав.

— Шкода лишень, що в нас його катма! Ти віриш у цей мир, Квенте? Я — ні. Половина міста підносить хвалу драконоборцеві, а інша сичить і плюється кров’ю, як почує його ім’я.

— Курзу-Верзу, — буркнув здоровило.

Квентин насупився.

— Його звали Харгаз.

— Харгаз, Дурбас, Тулумбас… чи не байдуже? Я зву їх усіх Курзу-Верзу. І не був він ніяким драконоборцем. Лишень дозволив драконові засмажити свою дупу до чорної шкуринки.

— Він був хоробрий.

«А чи мені стало б мужності протистати чудовиськові з самим лише списом?»

— Принаймні, загинув не смертю боягуза.

— Він загинув з вереском болю, — відказав Арч.

Геріс поклав руку Квентинові на плече.

— Навіть якщо королева повернеться, вона однак буде побрана з чоловіком у шлюбі.

— А як дати цареві Курзу ляща моїм келепом, то вже не буде! — зауважив здоровило.

— Гіздахрові, — мовив Квентин. — Його звати Гіздахром.

— Один цілунок мого келепа — і всім стане байдуже, як його звали, — наполягав Арч.

«Вони не розуміють.» Його друзі втратили бачення справжньої мети тут, на сході. «Мій шлях лежить не до неї, а через неї. Даянерис — не винагорода сама по собі. Вона — лише спосіб здобути справжній скарб.»

— «Дракон має три голови» — так вона сказала мені. «Мій шлюб не мусить скінчити всі ваші сподівання» — так вона сказала мені. «Я знаю, навіщо ви тут. Заради вогню та крові.» Я маю в собі кров Таргарієнів — та ви й самі знаєте. Я простежую свій родовід аж до…

— Та до сраки той родовід, — перервав його Геріс. — Драконам байдуже до твоєї крові, хіба що яка вона на смак. Дракона не приборкаєш уроком історії. І на собі він носить не маестерську рясу, а лускату броню. Квенте… невже ти справді хочеш це зробити?

— Це те, що я мушу зробити. Заради Дорну. Заради мого батька. Заради Клетуса, Віла і маестра Кедрі.