Розділ «Джон»

Джон випростав руку з-під ковдр, щоб відлякати крука. Птах був великий, старий, зухвалий, розкошланий… а страху не знав зовсім.

— Сніг-сніговій! — закричав він і перелетів на стовпчик ліжка. — Сніг-сніг!

Джон ухопив до кулака подушку і щосили випустив по крукові, але той устиг злетіти в повітря. Подушка буцнулася у стіну і розірвалася; набивка з пір’я вибухнула хмарою, і саме тієї миті у двері просунув голову Скорботний Ед Толет.

— Перепрошую, — мовив він, не зважаючи на буревій пір’я навколо себе, — чи не бажають пан воєвода чогось на сніданок?

— Зерна! — скричав крук. — Зерна, зерна!

— Смаженого крука, — замовив Джон, — і кухлик пива.

Він досі почувався чудернацько від того, що йому носив їжу та служив при столі особистий шафар — адже зовсім нещодавно Джон сам носив сніданки до покоїв князя-воєводи Мормонта.

— Отже, три зернини і одного смаженого крука, — підсумував Скорботний Ед. — Гаразд, мосьпане… але Гоб нині зготував варені яйця, кров’янку та яблука, тушковані з чорносливом. Яблука з чорносливом дуже смачні… аби ж не чорнослив. Не лізе він мені, хоч ріж. Ну, одного разу поліз, та лише тому, що Гоб його порізав з каштанами і морквою та запхав у курку. Ой, не вірте ви тим кухарям, мосьпане. Лишень загаєтеся — а вони вам чорносливу…

— Нехай пізніше. — Сніданок міг зачекати, а Станіс — аж ніяк. — Чи не було у палісаді вночі якогось клопоту?

— Та ні. Відколи ви, мосьпане, приставили варту до вартових.

— То й добре.

За Стіною в полоні перебувало щось із тисячу дичаків — бранців, узятих Станісом Баратеоном у тій битві, де його лицарі розтрощили зібране звідусіль строкате військо Манса Розбишаки. Серед бранців було багато жінок, і деякі вартові потай виводили їх зігрівати собі постелі. Люди короля, люди королеви — байдуже; те саме спробували навіть кілька чорних братчиків. Адже чоловіки є чоловіки, а на кількасот верст навколо не було жодної іншої жінки.

— Ще двоє дичаків з’явилися здатися, — вів далі Ед. — Мати з дівчинкою коло спідниці. Ще вона мала сина-немовля, загорнутого в хутра, та він виявився мертвим.

— Мер-р-твий, — мовив крук. То було одне з найулюбленіших слів птаха. — Мер-ртвий, смер-рть.

Вільний нарід потроху прибрідав до них мало не щоночі; головне то були напівзамерзлі істоти, яким вдалося втекти від битви попід Стіною лише затим, щоб потім приповзти назад, зрозумівши, що безпечного місця для втечі вже немає.

— Чи допитали матір? — запитав Джон.

Станіс Баратеон розбив потугу Манса Розбишаки та узяв Короля-за-Стіною в полон… але дичаків ще лишалося чимало — багато тисяч, а з ними Плакун, Тормунд Велетнебій та інші ватажки.

— Авжеж, мосьпане, — відповів Ед, — та вона лишень торочила, що як почалася битва, то втекла, а потім ховалася у лісі. Ми її досхочу напхали кулешем, посадили до решти у загорожу, а дитину спалили.

Спалення мертвих дітей більше не краяло серце Джонові Сніговію. Він мусив думати про живих — і то була зовсім інша справа. «Два короля збудять дракона. Першим — батько, потім син, щоб обоє вмерли королями.» Ці слова пробурмотів один із королевиних людей, поки маестер Аемон чистив йому рани. Джон намагався викинути їх з голови, переконував себе, що то лише маячня людини у лихоманці. Але Аемон мав заперечення.

— У королівській крові є сила, — застеріг старий маестер, — і навіть кращі за Станіса люди робили жахливіші речі.