Розділ «Джон»

«Обережніше, обережніше. Рухайся поволі.»

— Але ж спільного між ними — лише молоко, що їх живить. Син Йолі більший, здоровіший та міцніший. Він хвицяє принца, щипає його, відштовхує від грудей. Адже його батьком був Крастер — жорстокий та жадібний чолов’яга, а кров завжди дається взнаки.

В короля на обличчі з’явилося замішання.

— Але ж годувальниця — начебто дочка Крастера?

— І дружина, і дочка, з ласки вашої милості. Крастер одружувався зі своїми доньками. Йолин син — плід їхнього союзу.

— Її дитину народжено від її ж власного батька?! — Судячи з голосу, Станіс був уражений до глибини душі. — Тоді й справді варто швидше її здихатися. Я не потерплю серед нас таких жахливих виродків. Тут не Король-Берег.

— Я можу знайти іншу годувальницю. Якщо така не знайдеться серед дичаків, надішлю спитатися серед верховинних родів. А тим часом, з ласки вашої милості, хлопчика можна годувати козячим молоком.

— Вбога страва для принца… та все ж краща, ніж молоко хвойди. — Станіс затарабанив пальцями по мапі. — Повертаючись до питання про замки…

— Ваша милосте, — відповів Джон з холодною чемністю, — я оселив у себе ваших людей і нагодував їх за тяжку ціну для наших зимових запасів. Я вдягнув їх, щоб не потерпали від холоду.

Але Станісові того було мало.

— Еге ж, поділився солониною та пшоном і кинув кілька чорних ганчірок спину прикрити. Ганчірок, які дичаки здерли б із ваших трупів, якби я не прийшов на північ.

Джон не зважив на докори короля.

— Я дав вам хуражу для коней, а коли скінчу відбудовувати сходи, то дам будівників для відновлення Ніч-Крому. Я навіть погодився на ваш задум оселити дичаків у Дарунку, котрий було віддано Нічній Варті на віки вічні.

— Ти підсунув мені розорену пустку, а замків, якими я маю винагороджувати своє значкове панство, не віддаєш!

— Ті замки збудувала Нічна Варта…

— І Нічна Варта їх покинула!

— …задля захисту Стіни, — уперто скінчив Джон, — а не для винагородження південських панів. Камені тих фортець скріплені кров’ю та кістками моїх давно померлих присяжних братів. Я не можу віддати їх вам.

— Не можеш чи не хочеш? — Жили на шиї короля випнулися різкі, наче леза мечів. — Навзамін я запропонував тобі ім’я.

— Я вже маю ім’я, ваша милосте.

— Сніговій. Чи буває ім’я більш лиховісне, а надто зараз? — Станіс торкнувся руків’я меча. — Та за кого ти себе маєш?