Розділ «Даянерис»

«Не знаєш, — подумки погодилася вона. — Бо занадто вже чесний та шляхетний.»

— Ну нехай з «Другими Синами» не пощастило… але ж юнкайці винайняли ще три охочі полки.

— Мерзотників-горлорізів. Сміття, недобите у кількох сотнях битв, — застеріг пан Барістан. — А полковники в них такі ж зрадливі, як Бросквин.

— Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах… але чи не вигідна нам саме їхня зрадливість? Одного разу, пригадайте, я переконала «Других Синів» і «Буревісників» перебігти до нас.

— Якщо ваша милість бажають перемовитися наодинці з Гайло Реганом чи Строкатим Князем, я можу привести їх до ваших помешкань.

— Зараз не час. Забагато вух та очей. Відсутність полковників помітять, навіть якщо їх потай відділити від юнкайців. Треба знайти тихіший спосіб до них достукатися… і авжеж не сьогодні ввечері. Та вже невдовзі.

— Воля ваша. Хоча боюся, що до такої задачі пасую не найкращим чином. У Король-Березі доручення сього штибу давалися панові Мізинцю або Павукові. А ми, старі лицарі — дуже прості люди, навчені лише битися. І лише до того вдатні.

Лицар попестив руків’я свого меча.

— Наші бранці! — знайшлася Дані. — Вестеросці, які перебігли від «Вітрогонів» разом з трьома дорнійцями. Ми ж досі тримаємо їх у цюпах, хіба ні? То скористаймося ними!

— Ваша милість кажуть їх звільнити? Але чи це розумно? Їх прислали сюди підступно проточити собі шлях до вашої довіри, щоб при першій нагоді зрадити вашу милість.

— Ну то вони зазнали поразки — бо я їм не довіряю і ніколи не довірятиму.

Правду кажучи, Дані вже потроху забувала, як це — довіряти комусь.

— Все ж їх можна використати. Серед бранців начебто є жінка. На ім’я Меріс. Відішліть її назад… на знак моєї поваги. Якщо їхній полковник має розум, він втямить, що до чого.

— Та жінка — найгірша з усіх.

— То й на краще. — Дані хвильку подумала. — «Довгі Списи» теж варто промацати. І «Бойових Котів».

— Кровоборода? — Пан Барістан спохмурнів ще сильніше. — Коли ласка вашої милості, краще нам його не зачіпати. Ваша милість замолоді, щоб пам’ятати Дев’ятишагових Королів, але цього Кровоборода шито на той самий варварський копил. Честі в ньому немає ані краплі, лише голод та спрага… до золота, до слави, до крові.

— Вам про таких, мій лицарю, напевне відомо більше, ніж мені. — Якщо Кровоборід справді найбезчесніший та найзажерливіший серед сердюків, то і звабитися він може найлегше за всіх. Та їй не хотілося в таких справах іти проти порад пана Барістана. — Гаразд, дійте, як вважаєте за найліпше. Але покваптеся. Якщо Гіздахрів мир лусне, я хочу бути готовою. Невільникарям я не довіряю анітрохи. — «Та й чоловікові власному теж.» — Вони обернуть свої сили проти нас при перших ознаках нашої слабкості.

— Юнкайці теж слабшають. Кривава різачка оселилася серед толосців — так кажуть — і перекинулася через річку на третій гіскарський легіон.

«Бліда кобила.» Даянерис зітхнула. «Квайфа попереджала мене про прихід блідої кобили. І про дорнійського князя, сина сонця, теж. Вона чимало мені розповіла — та усе загадками.»

— Я не можу покладатися у порятунку від ворогів на пошесть. Звільніть Мальовану Меріс. Негайно.