Розділ «Джон»

— Ви маєте впертість, пане Акселю, віддаю вам належне.

— Хіба ви можете винуватити мене, пане воєводо? Така здобич легко не дається, але того варта. Дівчина і на вроду як квіточка, і дозріла вже, мов ягідка. Добрячі стегна, круглі груди… та їй дітей лупити — не перелупити!

— Хто ж буде батьком тим дітям? Пан Патрек? Чи ви?

— А хоч би і я! Хіба знайдете кращого? Ми, Флоренти, маємо в собі кров старих королей-тепличників. Пані Мелісандра могла б прочитати відправу, як от для панни Алиси з її магнаром.

— Якби ж вам не бракувало нареченої…

— Це легко виправити. — Флорентова посмішка виглядала болісно нещирою. — Та кажіть вже, воєводо Сніговію, де вона? Ви переселили її в один з ваших острогів? Сірий Сторож? Тіньову Вежу? Хвойдину Діру — до інших дівок?

Аксель нахилився ближче.

— Подейкують, ви сховали її подалі від інших на своє власне задоволення. Мені до того байдуже, аби не нагуляла дитя. Я ж від неї хочу власних синів. Якщо ви перед тим об’їздите її та привчите до сідла — то й нехай, лишень подякую… зрештою, всі ми — живі люди, чоловіки з плоті та крові, хіба не так?

Джонові нарешті урвався терпець слухати Флорентове патякання.

— Пане Акселю… якщо ви справді є Правицею Королеви, то мушу пожаліти її милість, якій доводиться покладатися на пораду та поміч подібної людини.

Флорентова пика спалахнула гнівом.

— Отже, таки правда! Ви тримаєте її для себе! Тепер усе зрозуміло. Байстрюк хоче собі стіл свого батька!

«Байстрюк сам відмовився від столу свого батька. Якби байстрюк хотів Валу, йому досить було погодитися.»

— Мушу вибачитися, пане, — мовив Джон. — Піду ковтну свіжого повітря.

«Щось тут зовсім засмерділося.» Раптом голова його мимоволі повернулася.

— Це був ріг.

Інші теж почули. Музика і сміх миттю замовкли, танцюристи завмерли на місцях, дослухаючись. Навіть Привид нашорошив вуха.

— Ви це чули? — запитала королева Селиса своїх лицарів.

— Це, ваша милосте, бойовий ріг, — відповів пан Нарберт.

Королева тремтливою рукою вхопилася за горло.