Розділ «Джон»

Джон не здивувався.

— Коли ваші запаси танутимуть, згадайте про нас, ясна пані. Надішліть ваших старих на Стіну — хай прокажуть наші обітниці. Тут вони хоча б не помруть самотніми у снігах, зігріті лише спогадами про минуле. І хлопчаків нам теж шліть, якщо маєте зайвих.

— Воля ваша. — Вона торкнулася його руки. — Карголд пам’ятатиме.

За столом саме різали великого засмаженого оленя. Пахкотів він краще, ніж Джонові чекалося. Він наказав віднести шмат Шкірянові до Гардінової Башти, а заразом і три великі таці печеної городини Вун-Вунові. Потім князь-воєвода сам почастувався добрячим куснем. «Трипалий Гоб не зрадив наших сподівань.» А спершу ж Джон мав підстави непокоїтися — Гоб припхався дві ночі тому скаржитися, що вступив до Нічної Варти убивати дичаків, а не годувати їх.

— Та й не ладнав я ніколи весільного бенкету, з ласки пана воєводи. Чорні братчики дружин не беруть, то відки мені знати, як воно робиться? В обітницях так і говориться, що не беруть — я сам їх казав!

Джон саме запивав смаженину ковтком затовченого прянощами вина, коли при боці з’явився Клідас.

— Птах! — повідомив він і пхнув Джонові до рук пергамен.

Послання було запечатане краплею твердого чорного воску. «Східна Варта» — знав Джон, ще й печатки не зламавши. Листа написав маестер Хармун, бо Котер Пайк не вмів ані читати, ані писати. Але слова у листі були Пайкові, переказані так, як вимовлені — відверто, без манівців.

«Море тихе. Одинадцять кораблів рушили до Недолі зранку з відпливом. Три браавоські, чотири лисенійські, чотири наші. Два лисенійські ледве тримаються на воді. Чи не потопимо більше, ніж порятуємо. Все за вашим наказом. Двадцять круків на кораблях, з маестром Хармуном. Надсилатиму звіти. Я очолюю на «Пазурі», Просіл заступає на «Косі». У Східній Варті на воєводстві пан Глендон.»

— На чорних крилах чорнії слова? — запитала Алиса Карстарк.

— Аж ніяк, мосьпані. Цих новин я давно чекав.

«Хоча останнє речення мене трохи бентежить.» Глендон Клепач був сильний, гартований вояк, розумний вибір на підвоєводія за відсутності Котера Пайка. Та заразом він був і найближчим другом Алісера Терена — серед тих друзів, якими пан Алісер міг похвалитися. Злигався він свого часу і з Яносом Слинтом, хай ненадовго. Джон не забув ані те, як Клепач витяг його з ліжка, ані копняка чоботом по ребрах. «Кого-кого, а його б я не обрав.» Він згорнув пергамен і запхав його у черес.

Наступною подали рибну страву, та не встигли почистити щуку від кісток, як пані Алиса потягла свого магнара танцювати. З його рухів було зрозуміло, що Сігорн танцює вперше у житті, але вина він випив стільки, що вже не переймався.

— Північна панна і дичацький воїн, пов’язані благословенням Господа Світла. — На вільне місце панни Алиси ковзнув пан Аксель Флорент. — Їхня милість королева схвалюють цей шлюб. Я — наближена до них особа, мосьпане, і знаю, що думають наша пані. Король Станіс також схвалить, я цього певний.

«Якщо Руз Болтон ще не настромив його голову на спис.»

— Та на жаль, згоду поділяють не всі. — Борода пана Акселя нагадувала розкошлану щітку під обвислим підборіддям; з вух та ніздрів витикалися цупкі кущі волосся. — Пан Патрек вважає, що був би кращою парою панні Алисі. Рушивши на північ, він втратив свої родові маєтності на півдні.

— У цій палаті чимало є людей, які ще й не те втратили, — мовив Джон. — І ще більше тих, хто поклав решту життя на службу царині людей. Тож пан Патрек має вважати себе щасливцем.

Аксель Флорент посміхнувся.

— Якби тут був король, то сказав би, мабуть, те саме. І все ж хіба не гідні віддані лицарі його милості бодай якогось відшкодування? Вони пішли за ним так далеко і за таку тяжку ціну. Та й дичаків цих треба якось прив’язати до короля і королівства. Сей шлюб — непоганий перший крок. Але я знаю напевне, що наступним кроком наша королева рада була б побачити весілля дичацької принцеси.

Джон зітхнув. Йому вже остогидло пояснювати знов і знов, що Вала не є справжньою принцесою. Та хай скільки він торочив одне й те саме, південники наче й не чули.