Розділ «Хайме»

— Ховаються, — відповів Хайме.

В домівках було загашено всі вогні, але деякі ще диміли, і жоден не був холодний. Єдину живу істоту знайшов Гарячий Гаррі Мерел у одному з городів при хатах — то була молочна коза, що завзято порпалася у бадиллі. Але село мало укріплену паланку незгірш багатьох містечок у річковому краю, з товстими кам’яними мурами у дванадцять стоп заввишки. Хайме зрозумів, що саме там і знайде мешканців. «Вони ховалися за цими мурами, коли приходили грабіжники і вбивці. Тому село ще досі живе. І тепер ховається від мене.»

Хайме під’їхав Гонором до самої брами паланки.

— Гей ви, у острозі! Ми вам не вороги. Ми люди короля.

Понад муром, над брамою, з’явилося кілька облич.

— Люди короля спалили нам село! — гукнув один чолов’яга донизу. — А перед тим люди короля забрали усіх овець. Король був інший, але вівцям байдуже. Ще якісь люди короля вбили Гарсля і пана Ормонда, а Лесю зґвалтували на смерть.

— То були не мої люди, — відповів Хайме. — Ви відчините браму чи ні?

— Коли підете, тоді й відчинимо.

Пан Кенос під’їхав і став поруч.

— Ці ворота ми виб’ємо залюбки. Або спалимо.

— Поки вони кидатимуть каміння та стрілятимуть? — Хайме хитнув головою. — Проллється кров, і за віщо? Ці добродії нічого нам не зробили. Ми переночуємо в їхніх хатах, але брати будь-що я забороняю. Харчі ми маємо власні.

Поки на небо виповзав серп місяця, загін поставив коней на сільському майдані та повечеряв солоною бараниною, сушеними яблуками і твердим сиром. Хайме з’їв лише кілька маленьких шматочків, зате розділив з Пеком та Госом-заручником міх вина. Він спробував порахувати мідні гроші, прибиті до старого дуба, але втратив лік — надто багато їх було. «Нащо вони тут?» Молодший Чорноліс, напевне, сказав би, якби його спитали, але зіпсував би тим цікаву загадку.

Хайме поставив вартових, щоб ніхто самовільно не перетнув кордони села. Вислав також розвідників, щоб жоден ворог не заскочив їх зненацька. Майже опівночі двоє з них повернулися з жінкою, яку взяли в полон при наближенні.

— Під’їхала зухвало, як от тобі раз, м’сьпане, і каже, що хоче з вами говорити.

Хайме поспіхом зіп’явся на ноги.

— Ясна панно! Не гадав побачити вас знову так скоро.

«Ласка божа, та вона років на десять постарішала, відколи ми бачилися! І що це в неї на обличчі?»

— Ця перев’язка… вас поранили?

— Покусали.

Вона торкнулася руків’я меча — того самого, якого він їй подарував. «Вірноприсяжця.»