Розділ «Даянерис»

— Вашу волю буде виконано.

Резнак обернувся до прохачів.

— Їхня царська препишність погодилися відшкодувати вартість утрачених вами тварин, — мовив він гіскарською мовою. — Назавтра з’явіться до моїх шафарів і отримайте сказане відшкодування грішми або худобою, на ваш вибір.

Вирок пролунав у похмурій тиші. «А начебто мали б задовольнитися, — подумала Дані. — Їм дали те, по що вони прийшли. Невже до цих людей ніяк не піддобритися?»

Коли прохачі один за одним виходили геть, останній з них залишився. То був опецькуватий чолов’яга з обвітреним обличчям, одягнений незграбно і вбого. На голові він мав шапку цупких чорно-рудих кучерів, підрізаних навколо вух, у одній руці тримав непоказний полотняний лантух. Стояв він, опустивши голову і витріщившись на мармурову підлогу — наче забувся, де він і навіщо. «Цікаво, чого хоче цей?» — запитала себе Дані.

— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — скричала Місандея своїм тоненьким солодким голосочком.

Дані підвелася; з неї почав був спадати токар, та вона його упіймала і припнула на місце.

— Гей, ти — з торбою! — покликала вона. — Ти хотів говорити з нами? Можеш наблизитися.

Коли чоловік підняв голову, очі його були червоні та напухлі, як криваві болячки. Дані помітила, як ковзнув ближче пан Барістан, вірна біла тінь. Чоловік придибав неоковирною ходою, ледве тягнучи ноги та стискаючи в руках лантуха. «П’яний, хворий, абощо?» — мимоволі подумала вона. Під його потріскані жовті нігті забився бруд.

— З чим ти прийшов? — запитала Дані. — Маєш до нас скаргу, прохання? Чого тобі треба від престолу?

Язик чолов’яги рвучко облизав потріскані, зашкарублі вуста.

— Я… приніс…

— Кістки? — запитала вона нетерпляче. — Обгорілі кістки?

Він підняв лантуха і висипав те, що було в ньому, на мармур.

То й справді були кістки, поламані та зчорнілі. Довші з них було поколото в пошуках мозку.

— Чорний то був, — проказав чолов’яга гиркливою гіскарською говіркою, — чорна крилата тінь. Злетів з неба і… і…

«Ні, — затремтіла Дані. — Ні, ні, ой, ні…»

— Ти оглух, йолопе?! — загарчав Резнак мо’Резнак на чолов’ягу. — Не чув, що я казав? Прийди назавтра до моїх шафарів, і тобі заплатять за твою вівцю.

— Резнаку, — стиха мовив пан Барістан, — стуліть уже рота і розплющте очі. То не овечі кістки.

«Ні, не овечі, — подумала Дані. — То кістки дитини.»