Розділ «Джон»

— Спасіння приходить лише через Седмицю. А та відьма прирече їх усіх на смерть.

— Чим, напевне, врятує Стіну, — додав Бовен Марш. — Хіба ми говоримо не про ворогів? Хай собі моляться серед руїн, і якщо їхні боги погодяться надіслати кораблі, що понесуть дикунів до кращого світу, так тому й бути. У нашому світі я не маю для них зайвих харчів.

Джон розім’яв пальці мечової руки.

— Галери Котера Пайка час від часу проминають Недолю. Він каже, там нема де сховатися, крім печер. Його люди звуть їх верескливими печерами. Матінка-Кротиха і ті, хто за нею пішли, загинуть там від холоду та голоду. Багато сотень. Ба навіть тисяч.

— Тисяч ворогів. Тисяч дичаків.

«Тисяч людей, — подумав Джон. — Чоловіків, жінок, дітей.» Гнів закипів у ньому, та заговорив він голосом тихим і холодним.

— Ви й справді сліпі, чи просто не хочете бачити? Як гадаєте, що станеться, коли цих «ворогів» наздожене смерть?

Крук над дверима промурмотів:

— Смер-рть, смер-рть, смер-рть.

— То я вам розкажу, що станеться далі, — вів далі Джон. — Мертві постануть знову, багато сотень і багато тисяч. Вони постануть упирями з чорними долонями та блідими блакитними очима. І прийдуть по наші душі.

Він рвучко зіп’явся на ноги, стискаючи і розтискаючи пальці мечової руки.

— Дозволяю піти.

Септон Келадор підвівся, сіріючи лицем і пітніючи. Отел Ярвик — наче заціпенівши, Бовен Марш — блідий, зі стисненими вустами.

— Дякуємо вам за приділений час, воєводо Сніговію.

І вийшли без жодного зайвого слова.