Розділ «Бран»

— Ходор, — сказав Ходор.

Мейра почала плакати. Бран зненавидів себе за те, що скалічений.

— Не плач! — сказав він, прагнучи обійняти її, міцно притиснути, як мати притискала його до себе в Зимосічі, коли він боляче забивався.

Мейра сиділа тутечки, поряд, лише за кілька стоп, але така ж недосяжна для нього, якби була за сто верст. Щоб доторкнутися до неї, Бран мусив би підтягати себе руками, волочучи ноги. Підлога була груба, нерівна; повзти нею довелося б повільно, з подряпинами та синцями. «Якби ж нап’ясти шкуру Ходора, — подумав він. — Ходор міг би її обійняти і поплескати по спині.» Думка була чудернацька, та Бран все ж покрутив її у голові так і сяк… але раптом Мейра скочила від вогню геть у пітьму одного з проходів. Він чув, як завмирають її кроки, аж доки не лишилося нічого, крім голосів співців.

Місяць висів серпиком, тонким і гострим, наче лезо ножа. Дні линули повз, один за іншим, кожен наступний коротший за попередній. Ночі видовжувалися. Сонячне світло не потрапляло до печер під пагорбом, і місяць теж не досягав величних кам’яних палат. Навіть зірки були там чужинцями. Світила небесні належали світові нагорі, де час біг непорушними колами: ніч за днем, день за ніччю.

— Час настав, — сказав князь Брінден.

І щось було в його голосі таке, що спиною Брана побігли дотики крижаних пальців.

— Для чого?

— Для наступного кроку. Піти далі перевертництва, зміни шкур. Вчитися на зеленовидця.

— Його навчать дерева, — мовила Листянка.

Вона майнула рукою, і одна зі співців причалапала ближче. То була жінка з білим, наче сніг, волоссям, яку Мейра так і прозвала — Сніговолоска. У руках вона тримала миску з оберіг-дерева, різьблену десятком облич — таких самих, як на живих оберіг-деревах. У мисці була біла каша, густа, тужава, з темно-червоними жилками.

— Ти маєш скуштувати, — мовила Листянка і дала Бранові дерев’яну ложку.

Хлопчик сторожко зиркнув у миску.

— Що це таке?

— Каша з розтертого насіння оберіг-дерев.

Від її вигляду Брана чомусь почало нудити. Він знав, що червоні жилки — то смола оберіг-дерева, але у світлі смолоскипів вона підозріло скидалася на кров. Він занурив ложку в кашу, тоді завагався.

— Оце зробить мене зеленовидцем?

— Зеленовидцем тебе зробить твоя кров, — відповів князь Брінден. — А каша допоможе розбудити твій хист і одружити з деревами.

Бран не хотів одружуватися з деревом… але хто інший одружився б з таким калікою, яким він став?

«Тисяча очей, сотня шкур, мудрість, глибша від коренів одвічних дерев. Зеленовидець.»