Розділ «Бран»

Бран не зрозумів і запитав у Тросків.

— Ти любиш читати книжки, Бране? — запитав його у відповідь Йоджен.

— Деякі. Полюбляю оповіді, де б’ються. Моя сестра Санса любить ті, де цілуються, але вони дурні.

— Читач, поки минає його власне життя, заразом переживає ще тисячу інших, — пояснив Йоджен. — Людина, котра ніколи не читає, живе лише одну. Співці лісу не мали книжок. Ані чорнила, ані пергамену, ані письма. Натомість вони мали дерева, понад усе — оберіг-дерева. Коли співці помирали, то переходили в них, у листя, гілля та коріння, і дерева все запам’ятовували: пісні й чари, історії та молитви, усе знання про цей світ. Маестри скажуть тобі, що оберіг-дерева є священними для старих богів. Співці вірять, що вони і є старими богами. Отже, коли співці помирають, то стають частиною світу богів.

Бран широко розплющив очі.

— То вони хочуть убити мене?!

— Ні, — заперечила Мейра. — Йоджене, ти його лякаєш!

— Боятися мусить не він.

Місяць був уповні, тлустий і великий. Літо никав мовчазною пущею — довга сіра тінь, що з кожним полюванням ставала щораз кощавіша, бо живу дичину годі було знайти. Захист на вході до печери тримався — мерці не могли зайти досередини. Сніги знову засипали більшість із них, та вони не зникли, а сховалися, принишкли, завмерли у лютому холоді, чекаючи своєї години. До них приєднувалися нові мерці, що колись були чоловіками та жінками, ба навіть дітьми. Мертві круки зі скрижанілими крилами сиділи на голих брунатних гілках. Крізь підлісок проламався сніговий ведмідь — величезний, але схудлий на кістяк; половина шкури на голові йому злізла, оголивши череп. Літо зі зграєю запопав чудовисько і розідрав на шматки; всі разом вони вчинили собі пишний бенкет, не зважаючи, що м’ясо було гниле, напівзамерзле і ворушилося, навіть коли його їли.

Під землею тим часом їжі було вдосталь: у печерах росло кількасот різновидів грибів, у чорній річці плавала сліпа біла риба, яка смакувала незгірш видющої, коли її зготувати на вогні. Від кіз, що поділяли печери зі співцями, вони мали молоко і сир, а за довге літо співці відклали навіть трохи вівса, ячменю та сушених плодів. Майже щодня вони обідали густою м’ясною юшкою, заправленою ячменем та цибулею, з добрячими шматками м’яса. Йоджен гадав, що то білка, але Мейра твердила, що пацюк. Бранові було байдуже — то було м’ясо, смачне і м’яке, добре стушковане.

Печери були неосяжні, мовчазні, непідвладні часу. Тут жило більше як шість десятків живих співців і зберігалися кістки ще тисяч мертвих; печери тягнулися далеко за порожній пагорб.

— Блукати тут не варто, — застерігала Листянка. — Річка, що ви чуєте, дуже швидка і чорна, вона плине униз і униз у море без сонця. А деякі забуті ходи ведуть ще й глибше, аж до серця землі; є тут і бездонні провалля, і несподівані ями під ногами. Навіть мій народ не дослідив усі, а ми живемо тут тисячу тисяч ваших людо-років.

Народи Семицарства кликали таких, як Листянка та її плем’я, «дітьми лісу», але найменше вони були схожі на дітей. «Маленькі мудреці лісу» — так було б доречніше. Поруч із людьми вони справді виглядали маленькими — як вовк менший від лютововка, але ж не стає від того цуценям. Шкіру вони мали брунатно-горіхову, з блідими плямами, схожими на оленячі; великі вуха ловили звуки, нечутні жодній людині. Очі вони теж мали великі, золоті, наче в котів, і розрізняли ними проходи в землі, де очі хлопчика бачили лише пітьму. На руках вони мали по чотири пальці, рахуючи великий, з гострими чорними пазурями замість нігтів.

І вони справді співали, ніжно і прегарно. Їхні пісні лунали правдивою мовою, і Бран не впізнавав слова, але голоси нагадували йому чисте зимове повітря.

— Де решта вашого племені? — якось запитав Бран Листянку.

— Пішла в землю, — відповіла вона. — У камені, у дерева. Перед з’явою першолюдей уся земля, що ви звете Вестеросом, була нашою домівкою. Та навіть тоді нас не було багато. Боги дарували нам довге життя, але не велике число — щоб ми не переповнили землю, як олені переповнюють ліс, коли на них не полюють вовки. Тоді займався ранок цього світу, і наше сонце котилося догори. Тепер воно вже сідає, і ми переживаємо довгий, давній занепад. Велетнів теж майже не лишилося — а вони ж були нам найгіршими ворогами і водночас братами. Великих левів західних пагорбів винищили до ноги, однорогів лишилася жалюгідна купка, мамутів — хіба що кількасот. Лютововки переживуть нас усіх, але їхня остання година теж прийде. У світі, створеному людьми, для них немає місця. І для нас теж.

Листянка здавалася сумною, коли це казала, і Бран засумував теж. Лише згодом він подумав: «А люди не сумували б. Вони б лютували. Вони б кипіли ненавистю і заприсяглися жорстоко помститися. Де співці співають сумних пісень, там люди б’ються і перемагають.»

Одного дня Мейра з Йодженом вирішили, попри засторогу Листянки, піти до річки подивитися.

— Я теж хочу! — сказав Бран.

Мейра кинула на нього погляд, повний безнадії. Річка текла за шістсот стоп унизу, крутими схилами і кривими протоками, пояснила вона, а наприкінці доведеться ще й лізти мотузкою.