Розділ «Даянерис»

— А я маю лише одну нагальну потребу: мою Даянерис.

— Наказати подати їжі? Ви, напевне, голодні.

— Не їв два дні, та коли стою тут, мене живить розкіш вашої краси.

— Моя краса не наповнить ваш живіт. — Дані зісмикнула з дерева грушу і кинула йому. — З’їжте!

— Якщо така воля моєї цариці.

Він укусив грушу, зблиснувши золотим зубом. Сік потік у лілову бороду. Дівчина у Дані так палко хотіла його поцілувати, що аж боліло. «Його цілунки будуть шорсткі й жорстокі, — сказала вона собі, — і він не послухає, коли я закричу або накажу йому спинитися.» Але королева і цариця у ній знала, що так чинити нерозумно.

— Розкажіть про свою подорож.

Дааріо недбало знизав плечима.

— Юнкайці вислали якихось найманців затулити нам Хизайський прохід. Тих, що звуть себе «Довгими Списами». Ми наскочили на них уночі, загнали кількох у пекло. В самій Лазарії я мусив убити двох власних осавулів, що змовлялися вкрасти коштовні камені та золоту таріль, довірені мені царицею на подарунки для ягнятників. Інших перешкод не було, все обіцяне виконано.

— Скількох людей ви втратили у бою?

— Дев’ятьох, — відповів Дааріо, — але дванадцятеро «Довгих Списів» вирішили, що радше хочуть бути «Буревісниками», ніж трупами, тому нас прийшло на трьох більше, ніж пішло. Я їм сказав, що вони проживуть довше, якщо битимуться за драконів, а не проти них, і вони побачили в моїх словах рацію.

Дані відчула осторогу.

— То можуть бути юнкайські шпигуни.

— Для шпигунів вони надто тупі. Ви їх не знаєте.

— Ви теж. Невже ви їм довіряєте?

— Я всім своїм людям довіряю. Ось настілечки. — Він виплюнув зернятко і посміхнувся з її підозр. — Може, принести вам їхні голови? Принесу, якщо накажете. Одна голова — лиса, дві мають коси, одна фарбує собі бороду в чотири кольори. Який шпигун носитиме таку бороду, питаю я вас? Пращник може підбити каменем мушине око за сорок кроків, бридка пика добре ладнає з кіньми, але якщо моя цариця каже, що вони мусять померти…

— Я цього не казала! Я лише… наглядайте за ними, більше нічого я не прошу. — Вона відчула себе дурепою, кажучи так. Вона завжди почувалася трохи дурепою поруч із Дааріо. «Незграбне дівча, недолуге розумом. Що він має про мене думати?»

І змінила предмет розмови.

— То ягнятники надішлють нам харчі?

— Збіжжя, моя царице, прийде Скахазадханом у шкутах, а інші харчі — караванами через Хизай.