Розділ «Смердюк»

«Бо ми залізного роду» — майнула в нього раптова думка з присмаком гордощів. На пів-удару серця він знову перевернувся на принца, сина короля Балона, кров Пайку. Але навіть одна мимохітна думка була небезпечна. Не можна забувати своє ім’я. «Смердюк, моє ім’я Смердюк — нікчема-блазнюк.»

Вони вже були коло самого табору, коли гавкіт зграї хортів виказав наближення князя Рамзая. З ним був і Хвойдоріз, а заразом півдесятка улюблених посіпак — Гицель, Кислий Алин, Дамон Потанцюй-Мені, а ще Вальдери, Великий і Малий. Собаки застрибали навколо, погиркуючи та клацаючи зубами на незнайомців. «Байстрюкові дівчатка» — подумав був Смердюк, аж тут згадав, що ніколи, ніде і нізащо не повинен уживати це слово в присутності Рамзая.

Смердюк зіскочив з коня і став на коліно.

— Ласкавий пане, Калин-Коп ваш. Осьде останні його захисники.

— Небагацько. Я сподівався побачити більше. Уперті були вороги. — Бліді очі князя Рамзая зблиснули. — Ви, напевне, голодні. Дамоне, Алине, нагляньте за ними. Дайте вина, пива, попоїсти, скільки влізе. А ти, Гицлю, покажи їхніх поранених нашим маестрам.

— Воля ваша, мосьпане.

Кількоро залізняків бурмотіли подяки, коли їх уводили до вогнищ з казанами посеред табору. Один із Кидів навіть спробував поцілувати персня князя Рамзая, але хорти відігнали його, не встиг він і наблизитися; Алісон навіть відірвала йому шматок вуха. Та хоча його шиєю стікав струмочок крові, чолов’яга запобігливо трусив головою, кланявся і дякував вельможному панові за ласку.

Коли останній залізняк пішов, Рамзай Болтон обернув свою усмішку до Смердюка. Князь ухопив його за потилицю, підтяг ближче до себе, поцілував у щоку і прошепотів:

— Мій старий друже Смердюче. Вони й справді повірили, що ти їхній принц? Які дурнуваті телепні — оці твої залізняки. Боги з них сміються.

— Вони лише хотіли потрапити додому, ласкавий пане.

— А чого хочеш ти, милий Смердюче? — промуркотів Рамзай тихо та лагідно, наче коханець. Подих його відгонив пряним вином з гвоздикою — такий солодкий, такий затишний. — Вірна служба заслуговує на нагороду. Я не можу повернути тобі пальці рук чи ніг, але ж ти напевне чогось від мене хочеш. Може, подарувати тобі волю? Звільнити зі служби? Хочеш поїхати з ними, повернутися на свої похмурі острови у холодному сірому морі, знову стати там принцом? Чи лишишся зі мною як вірний слуга?

Холодний ніж шкрябнув Смердюка по хребті. «Обережно, — мовив він до себе, — дуже, дуже обережно.» Посмішка його вельможності йому не подобалася, і блиск у очах теж, і слина у кутику рота. Він уже бачив раніше такі передвістя. «Ти не принц. Ти Смердюк, жалюгідний Смердюк, безпорадний малюк. Дай йому таку відповідь, якої він хоче.»

— Ваша вельможносте, — почав він, — моє місце тут, коло вас. Я ваш Смердюк. І нічого не бажаю, крім служити вам. Лишень прошу… міх вина, іншої нагороди не треба… червоного, найміцнішого, скільки людині стане випити…

Князь Рамзай зареготав.

— Але ж ти не людина, Смердюку. Ти моє створіння. Та нехай, вино ти матимеш. Вальдере, подбай. І не бійся, до підземелля тебе не повернуть, слово Болтона. Ми зробимо з тебе собаку! Щодня їстимеш м’ясо, ще й зубів тобі лишимо вдосталь, щоб міг його вгризти. А спатимеш із моїми дівчатками. Гей, Бене, ти маєш для нього нашийника?

— Саме зробили на моє замовлення, мосьпане, — відповів старий Бен Кістяк.

Але в старого для нього був не лише нашийник. Того вечора, крім обруча на горло, йому дали ще ковдру, хай трохи витерту, і половину курки. За м’ясо довелося битися з іншими собаками, зате смачніше він не їв аж від часів Зимосічі.

А вино… вино було темне і кисле, але міцне — таке, як треба. Присівши серед собак, Смердюк пив його, поки не запаморочився, потім виблював, витер рота і випив іще. А тоді ліг і заплющив очі; коли ж розплющив, собака вилизував йому блювотиння з бороди, а серпом місяця бігли темні хмари. Десь у пітьмі верещали якісь люди. Смердюк відштовхнув собаку, перекотився на бік і знову заснув.

Зранку князь Рамзай надіслав трьох вершників загатою на південь переказати своєму вельможному батечкові, що шлях звільнено. Над Вартовою Баштою, де Смердюк власноруч стягнув донизу золотого кракена Пайку, піднято було оббілованого чоловіка дому Болтон. Уздовж шляху, вимощеного гнилими дошками, у грузький ґрунт глибоко увігнали дерев’яні палі. На кожній з них прив’язано було червоний труп, що капотів кров’ю. «Шістдесят три, — зрозумів Смердюк, не рахуючи, — їх тут шістдесят три.» В одного бракувало половини руки. Іншому в зуби запхали пергамен із досі не зламаною печаткою.

За три дні передній загін війська Руза Болтона проклав собі шлях крізь руїну повз шерегу зловісних вартових. То були чотири сотні кінних фреївців у синьому та сірому, чиї вістря списів блищали, коли сонце проглядало крізь хмари. Передній загін вели двоє синів князя Вальдера. Один був дебелий, з важкою щелепою та м’язистими ручиськами. Інший мав жадібні голодні очі над гострим носом, ріденьку брунатну борідку, що не ховала слабкого підборіддя, та лисину на голові. «Гостін і Аеніс.» Він пригадав їх від тих часів, коли ще не знав свого імені. Гостін скидався на бика — повільний на гнів, зате невпинний і невблаганний, коли розбурхається. Ходили чутки, що саме він — найвправніший та найзавзятіший рубака з-поміж усього виводку князя Вальдера. Аеніс був старший, розумніший і підступніший — не вояк, а військовий ватажок. Обидва були досвідчені та загартовані у справах війни.