Розділ «Смердюк»

— Ральф Кенінг мертвий, — мовив він. — Хто тепер тут за очільника?

Пияки за столом звели на нього порожні очі. Один зареготав, інший плюнув. Нарешті один із Кидів мовив у відповідь:

— А хто питає?

— Син князя Балона. — «Смердюк, мене звати Смердюк, я нікчемний гівнюк.» — Я тут за наказом Рамзая Болтона, князя на Роголісі та спадкоємця Жахокрому, що полонив мене при Зимосічі. Його військо стоїть на північ від вас, його батько з іншим військом — на південь. Але князь Рамзай має намір виявити милосердя, якщо ви здасте йому Калин-Коп нині ж до заходу сонця.

Він витяг переданого йому листа і кинув на стіл перед пияками. Один із них підняв сувій, покрутив у руках, колупнув рожевий віск печатки і за мить роздумів мовив:

— Пергамен. Нащо нам він? Ми хочемо сиру та м’яса.

— Заліза! — загарчав чоловік поруч із ним — сивобородий старий, чия лівиця кінчалася пеньком. — Мечів. Сокир. І луків! Ще сотню луків, а до них людей, щоб уміли пускати стріли.

— Залізяни не здаються! — мовив третій голос.

— Розкажіть моєму батькові! Князь Балон зігнув коліна перед Робертом, коли той зламав йому браму. А інакше б наклав головою. Як накладете ви, якщо не здастеся. — Він махнув на пергамен. — Зламайте печатку. Прочитайте слова. Це обережний лист, писаний власноруч князем Рамзаєм. Складіть мечі, ходіть зі мною, і його вельможність нагодує вас та дозволить піти неушкодженими до Каменястого Берега, щоб знайти корабель додому. Інакше всі помруть.

— Погрожуєш? — скочив на ноги один із Кидів. То був лупатий і пащекуватий здоровань із мертво-блідавою шкірою. Скидалося, що рідний батько нажив його з рибою. Та все ж при боці він мав довгого справного меча. — Дагон Кидь нікому не здається!

«Ні, благаю, ви мусите послухати!» Сама думка про те, що зробить Рамзай, якщо він приповзе до табору, не вмовивши залогу здатися, трохи не примусила його обісцяти штани. «Смердюк, Смердюк, дірявий бурдюк.»

— Отака ваша відповідь? — Власні слова пролунали у його вухах слабко й жалюгідно. — Оцей рибоокий говорить за всіх?

Стражник, що зустрів його при дверях, пробурмотів, хоча і не так певно, як новий ватажок:

— Віктаріон наказав нам триматися. Я чув на власні вуха. «Триматися, доки повернуся» — казав він Кенінгові.

— Еге ж! — додав однорукий. — Саме так і наказав. Його покликали на король-віче, а він присягнувся, що повернеться з плавниковою короною на голові та тисячею війська за спиною.

— Мій дядько не повернеться, — відповів Смердюк. — Король-віче поклало корону на чоло його брата Еурона. Вороняче Око має на думці інші війни. Гадаєте, моєму дядькові до вас не байдуже? Та він кинув вас тут помирати! Струсив з чобіт, як струшує намул, коли виходить на берег!

Його слова влучили у саме серце — він побачив це в їхніх очах, у поглядах, кинутих один на одного, у насуплених бровах над кухлями. «Вони всі боялися, що їх тут покинули, проте лише я обернув їхні страхи на певність.» Адже тут сиділи не родичі уславлених капітанів чи кров великих домів Залізних островів — а сини робів та дружин з солі.

— Якщо ми здамося, нам дадуть піти? — перепитав однорукий. — Отак тут по-писаному говориться?

Він підштовхнув сувій пергамену з досі не зламаною печаткою.

— Читайте самі, — відповів Смердюк, майже певний, що жоден тут не розбирає ані літери. — Князь Рамзай поводиться з бранцями шляхетно, якщо вони не зраджують його довіру.