Розділ «Даянерис»

Пан Барістан упав перед нею на одне коліно.

— Моя королево, ваша держава має в вас нагальну потребу. Тут ви — небажана гостя, але на Вестеросі зацні вельможі та шляхетні лицарі тисячами стікатимуться під ваші прапори. «Вона прийшла! — кричатимуть вони один одному зраділими голосами. — Сестра принца Раегара нарешті вдома!»

— Якщо вони так мене люблять, то почекають. — Дані підвелася на ноги. — Резнаку, прикличте до мене Цзаро Чжуана Даксоса.

Вона прийняла купецького магната на самоті, сидячи на своїй лаві з вилощеного чорного дерева, на купі принесених паном Барістаном подушок. Супроводжували купця четверо карфійських жеглярів, несучи на плечах згорнутий сувоєм килим чи гобелен.

— Я приніс володарці мого серця ще один подарунок! — оголосив Цзаро. — Він зберігався у коморах моєї родини від часів Лиха, що спіткало Валірію.

Жеглярі розгорнули гобелен на підлозі. Він був старий, вкритий пилюкою, вицвілий та збляклий… і велетенський на розмір. Дані мусила наблизитися до Цзаро, щоб роздивитися малюнок.

— Це мапа? Яка дивовижна краса.

Гобелен укрив половину підлоги. Море на ньому було синє, земля — зелена, гори — чорні та брунатні. Міста були вигаптувані золотою чи срібною ниткою в вигляді зірок. «Димливого моря ще нема, — усвідомила вона. — Валірія ще не стала островом.»

— Осьде ви бачите Астапор, Юнкай та Меєрин, — показав Цзаро на три срібних зірки коло блакиті Невільницької затоки. — А Вестерос… десь тут.

Він махнув рукою на дальній куток палати.

— Ви повернули на північ, коли мали б іти далі на південний схід, перетинаючи Літнє море. Але з моїм подарунком ви швидко опинитеся там, де вам належить бути. Прийміть мої галери з легким та щасливим серцем, накажіть занурити весла і рушайте на захід.

«Якби ж я могла.»

— Шановний пане, я радо прийму ваші кораблі, але не можу дати обіцянку, якої ви просите. — Дані взяла гостя за руку. — Віддайте мені галери, і я присягаюся: Карф матиме дружбу і приязнь Меєрину, аж доки не згаснуть зірки. Дайте мені змогу торгувати з їх поміччю, і ви матимете чималу частку прибутків.

Задоволена усмішка Цзаро збігла з його вуст.

— Що я чую? Ви кажете мені, що не поїдете?!

— Я не можу поїхати.

Сльози набрякли у його очах, поповзли донизу носом повз смарагди, аметисти та чорні діаманти.

— Я казав Тринадцятьом, що ви послухаєтеся моєї мудрості. Сумно дізнатися, як я помилявся. Заберіть подаровані вам кораблі та пливіть ген за море, або напевне сконаєте у страшних муках від рук ваших ворогів. Бо ви й не знаєте, скільки їх собі нажили.

«Одного знаю — того, який стоїть переді мною і проливає блазенські сльози.» Усвідомивши цю істину, вона сама відчула сум.

— Коли я ходив до Тисячепрестольної Палати благати Неприторенних про ваше життя, то казав їм, що ви лише мала дитина, — правив далі Цзаро, — але Егон Емерос Досконалий підвівся і заперечив: «Вона — дурна дитина, божевільна, відчайдушна і надто небезпечна, щоб жити». Коли ваші дракони були малими, люди сприймали їх за казкове диво. Вирісши, вони перетворилися на посланців смерті та спустошення, на вогняний меч, здійнятий над світом.