Розділ «Даянерис»

— Розкажіть, як ви утекли від Узурпатора.

— Нема великої мужності в тому, ваша милосте, щоб тікати, рятуючи життя.

Дані всілася на подушку, схрестила ноги і зиркнула на лицаря знизу вгору.

— Дуже прошу вас, розкажіть! Хіба не Молодий Узурпатор звільнив вас із Королегвардії?

— Так, то був Джофрі. За привід вони обрали мій вік, хоча правдива причина полягала зовсім в іншому. Малий хотів біле корзно для свого собаки Сандора Клегана, а його матінка прагнула зробити Крулеріза своїм Регіментарем. Коли мене викликали перед їхні очі, я… я зняв кирею, як мені наказали, кинув меча до Джофріних ніг і… висловився необачно.

— Що ви сказали?

— Та правду… але правди ніколи не вітали при тому дворі. Я вийшов з престольної палати з високо піднятою головою, хоча навіть не знав, куди мені податися. Я давно не мав іншої домівки, окрім Башти Білих Мечів. Родичі, певно ж, знайшли б мені якийсь куток у нашому дідицтві Урож’я, та я не бажав стягати на них гнів Джофрі. Я саме збирав речі, коли мені спало на думку, що зрештою я сам накликав на себе лихо, прийнявши колись пробачення від Роберта. Він був хоробрий лицар, але поганий король, бо навіть не мав прав на престол, який захопив силоміць. Тому я вирішив спокутувати провину — знайти істинного короля і служити йому вірно, всіма силами, що мені лишилися.

— Мого брата Візериса.

— Такий був тоді мій намір. Відтак я пішов до стайні, де мене спробували схопити золотокирейники. Джофрі пропонував мені вежу, де б я міг дожити віку, та я зневажив його дарунок, і натомість мені наготували підземелля. Запопав мене сам тисяцький міської варти, заохочений моїми порожніми піхвами, та він мав із собою тільки трьох людей, а при мені лишався кинджал. Я розпанахав обличчя тому зі стражників, котрий першим мене торкнувся, скочив у сідло і збив конем решту. Коли я поспішав до брами, то чув, як Янос Слинт волає, щоб за мною надіслали погоню. За межами Червоного Дитинця вулиці були забиті людом, інакше б я легко відірвався. Натомість мене нагнали біля Річкової брами. Золотокирейники, що переслідували мене від замку, кричали до тих, які були коло брами, щоб мене зупинили. Варта схрестила списи і загородила шлях.

— А ви навіть меча не мали! То як вам вдалося пробитися?

— Справжній лицар вартий десяти лайдаків при брамі. До того ж я застукав їх зненацька. Одного переїхав конем, вирвав у нього з рук списа і прохромив горло найближчому переслідувачеві. Другий злякався і не завадив мені проїхати крізь браму, а там я дав коневі остроги і щодуху полетів уздовж річки, поки місто не зникло з очей в мене за спиною. Того ж вечора я вторгував за коняку жменю монет і жебрацькі лахи. Наступного ранку я влився до річки простолюду, що текла назад до Король-Берега. Виходив я крізь Грязючну браму, а повернутися вирішив крізь Божу. З брудом на обличчі, щетиною на щоках, ковінькою замість зброї, у нікчемному дранті та забрьоханих болотом чоботях я виглядав просто старим селюком, що тікає від війни. Золотаві взяли з мене оленя і махнули, щоб проходив. Король-Берег був натоптаний людом, що шукав притулку та захисту від битв, і я непомітно загубився серед нього. Я мав трохи срібла, але потребував його, щоб заплатити за перевіз через вузьке море, тому спав у септах і на вулицях, а харчувався зі спільного казана у найдешевших харчівнях. Я дав відрости бороді, сховався під покровом своїх років. Того дня, коли князь Старк втратив голову, я стояв там і дивився. Потім я пішов до Великого Септу і подякував семи богам за те, що Джофрі забрав у мене корзно.

— Старк був зрадником, якого спіткала зрадницька доля.

— Ваша милосте, — відповів Селмі, — Едард Старк брав участь у скиненні вашого батька з престолу, але до вас не мав недобрих почуттів. Коли євнух Варис розповів нам, що ви носите дитину, Роберт хотів вас убити, але князь Старк висловився проти. Він навіть сказав Робертові шукати собі нового Правицю, не бажаючи обговорювати убивство дітей.

— Чи не забули ви про принцесу Раеніс та принца Аегона?

— Не забув і ніколи не забуду. Але то була справа рук Ланістерів, ваша милосте.

— Ланістерів чи Старків — хіба не байдуже? Візерис називав їх усіх «псами Узурпатора». Якщо на дитину нападає зграя хортів, чи не байдуже, котрий вирве їй горлянку? Винувата буде вся зграя. Винуваті…

Слово застрягло їй у горлі. «Хазея» — подумала вона, і раптом почула власні, мимоволі вимовлені слова.

— Я мушу побачити яму. — Її голос пролунав слабенько, наче шепіт дитини. — Відведіть мене донизу, мій лицарю, якщо ваша ласка.

Обличчям старого промайнула тінь несхвалення, але не в його звичаї було перечити королеві.

— Слухаю вашу волю.