Розділ «129»

У кабіну хлинув стрімкий потік води і кинув Рейчел до задньої стінки. Океан увірвався всередину, завирував під її спиною, підняв Рейчел і закрутив, як шкарпетку в пральній машині. Вона сліпо намагалася намацати за що вхопитися, але надто вже швидко її обертало в усі боки. Коли кабіна заповнилася водою, Рейчел відчула, як батискаф почав вільне падіння на дно. Потік води вдарив її об скло угорі й притиснув до нього. Довкруж вибухнула хмара бульбашок, і Рейчел знову потягнуло — тепер ліворуч і вгору. Вона сильно вдарилася стегном об скляний купол.

І врешті опинилася на свободі.

Перекручуючись і обертаючись у теплій водянистій темряві, Рейчел відчула, як починають боліти її легені, вимагаючи повітря. Вибирайся на поверхню! Вона обдивилася довкола, шукаючи світла, але не побачила нічого. Її світ був однаковим у всіх напрямках. Чорна темрява. Відсутність тяжіння. Незрозуміло, де верх, а де низ.

І цієї моторошної миті Рейчел усвідомила, що і гадки не має, куди плисти.

А за тисячу футів під нею тонучий гелікоптер «кайова» зігнувся і зібгався під безжальним тиском води, як дитяча іграшка. П’ятнадцять потужних протитанкових ракет «хелфаєр» ще витримували страшну вагу, що на них тиснула, але довго так тривати не могло.

За сто футів над океанським дном потужний мегаплюм підхопив рештки вертольота, засмоктав їх униз і кинув на розжарену кору магматичного купола. Як у сірниковій коробці, де один сірник підпалює решту, ракети «хелфаєр» вибухнули і пробили в магматичному куполі зяючу діру.

Випливши на поверхню за ковтком повітря, а потім знову у відчаї пірнувши, Майкл Толланд завис на глибині п’ятнадцять футів, вдивляючись у темну воду. І якраз тоді вибухнули ракети на гелікоптері. Сліпучо-білий спалах рвонув догори й освітив моторошну вражаючу картину — цей стоп-кадр запам’ятався океанографу на все життя.

За десять футів під ним у товщі води бовталася Рейчел Секстон — як ганчір’яна лялька на ниточці. А під нею на дно каменем ішов «Тритон» з розчиненим люком. Акули, що перебували в цьому районі, враз кинулися навтьоки, відчувши неминучу катастрофу, яка ось-ось мала грянути.

Побачивши Рейчел, Толланд зрадів, але радість швидко змінилася усвідомленням того, що невдовзі мало статися. Запам’ятавши положення Рейчел перед тим, як спалах вибуху згас, він щосили пірнув униз, несамовито вгрібаючись руками у воду.

А на глибині багатьох тисяч футів розтрощена кора магматичного купола розлетілася навсібіч, і підводний вулкан вибухнув, вивергнувши в море стовп розжареної магми, температура якої сягала тисячі двохсот градусів за Цельсієм. Розпечена лава вмить випарувала всю воду довкола себе і кинула догори величезний стовп пари, який рвонув до поверхні вздовж центральної осі мегаплюму. Підкорюючись тим самим законам, що й торнадо, вертикальне переміщення енергії пари урівноважувалося спіраллю води, яка обкручувалася навколо цього парового стовпа, несучи енергію в протилежному напрямку.

Обертаючись униз по спіралі довкола цієї газоподібної колони, що піднімалася догори, океанічні течії пришвидшувалися і посилювалися. Пара, що виривалася на поверхню, створювала у воді гігантську ділянку вакууму, що всмоктував униз мільйони літрів морської води, які входили в контакт з розпеченою магмою. Нова вода, торкнувшись дна, теж перетворювалася на пару і теж потребувала «маршруту втечі». У вигляді пари вона входила в газоподібну колону і мчала догори, витягуючи під себе нові й нові маси води. І що більше води всмоктувалося вниз, то потужнішим ставав вир. Коловорот ширився, видовжувався і щосекунди ставав дедалі сильнішим, а його верхній край невпинно наближався до поверхні.

Так утворилася океанська чорна діра.

Рейчел почувалася, як дитина в утробі матері. Спекотна й волога темрява огортала її. Думки сплуталися. Вдихнути повітря. Але вона подолала дихальний рефлекс. Спалах світла, який вона щойно бачила, міг прийти тільки з поверхні, але ж він здавався таким далеким… Може, то оптичний обман. Вибирайся на поверхню! І Рейчел кволо попливла у тому напрямку, де побачила світло. Ось вона знову побачила його, цього разу — далеке й лячне червонувате світіння. Що то, рожеве світанкове сонце? Вона стала завзято гребти в його напрямку.

Чиясь рука схопила її за литку.

Рейчел скрикнула під водою — і випустила з легенів залишок повітря.

Рука потягнула її назад, потім обкрутила і показала у зворотному напрямку. Рейчел відчула на своїй руці вже знайому хватку. То був Майкл Толланд, він тягнув її разом із собою в протилежному напрямку.

Розум Рейчел казав їй, що Майкл тягне її донизу. Та серце підказувало, що він знає, що робить.

Штовхайся ногами, знову почула вона голос матері.

І Рейчел щосили відштовхнулася.