Розділ 21

Коли він ущух, я витер сльози з очей. Больові кайдани. Я зовсім забув про них. Тарс Тукас, напевно, очуняв і добувся до контрольної кнопки. Що він там говорив? Якщо довго її тиснути, відмовляють усі нерви й людина помирає. Я схопився за черевик, щоб витягнути сховану там відмичку, аж тут біль повернувся.

Коли він відступив, я відчував таку слабкість, що не вдавалося навіть ворушити пальцями. Намагаючись відімкнути замок, зрозумів, що ці почвари — садисти, не інакше, проте мені треба дякувати за це Богу. Якби вони один раз увімкнули кнопку й довго тримали її, я б помер. Але хтось (очевидно, Капо Доссія) хотів примусити мене страждати, усвідомлюючи, що загибель неминуча. Відмичка вже стриміла в замку, як мене знову накрив біль. Коли він припинився, я безсило розпростерся на боці, а відмичка випала з моїх паралізованих пальців.

Але мої пальці мають працювати. Ще один сеанс такої терапії стане для мене останнім. Я лежатиму в цьому лісі, доки не помру. Пальці затремтіли й почали робити свою справу. Відмичка прослизнула в малесенький отвір, слабко ворухнулася…

Спливло ще багато часу, перш ніж червоний туман розсіявся з-перед моїх очей, а біль у тілі зменшився. Я не міг рухатися, почувався, немов паралізований. Кліпав очима, щоб крізь сльози нарешті знову бачити.

Найпрекрасніша картина у світі — больові кайдани, що валяються відімкненими в торішньому листі.

Лиш абсолютна впевненість катів у тому, що диявольська машина неодмінно мене вб’є, врятувала моє життя. Переслідувачі не дуже квапилися; я чув, як вони базікали, просуваючись між деревами у моєму напрямку.

— …Десь тут. Чому вони не залишили його живим?

— Зоставити живим такого бійця й управного стрільця? Це неможливо. Капо Доссія хоче, щоб його тіло висіло у дворі, поки не згниє. Ніколи не бачив його таким лютим.

Життя потроху поверталося в моє паралізоване тіло. Я проповз звіриною стежкою та заховався під розлогим кущем, піднявши за собою прим’яту траву. Саме вчасно.

— Дивись, отут він вийшов із води. Прямував цією стежкою.

Важкі кроки наблизилися й минули мене. Я стиснув зброю та зробив єдино можливу у такій ситуації річ — тихо лежав і чекав, допоки до мене повернеться сила.

Це була, мушу зазначити, найпаскудніша мить мого життя. Сам, без підтримки, змучений болем, виснажений, спраглий, переслідуваний озброєними людьми, що прагнуть мене вбити… Але список іще не повний. До всього переліку нещасть не вистачало, щоб пішов дощ.

І він пішов.

Є якийсь мінімум і максимум почуттів, досягаючи якого вже неможливо рухатися далі. Коли ти дуже любиш когось, неможливо любити його ще більше. Принаймні я так думаю. Ніколи не мав особистого досвіду щодо цього. Але в мене багатий досвід із потраплянь у вовчі ями, де я, власне, зараз і перебуваю. Вже глибше впасти просто неможливо, як неможливо більше боятися і сумувати. Дощ зробив це. Я захихотів, затуливши собі рота, щоб не зареготати вголос. Сміх згас, зате з’явилася лють. Так не можна чинити зі сталевим щуром! А то він іще заіржавіє.

Стримавши стогін, поворушив ногами. Досі боляче, але лють уже перемагає неміч. Я схопив рушницю, встромив меч у землю та змусив себе звестися на ноги, хапаючись вільною рукою за гілля дерева. Взявся за меч, став рівно. Хитався. Але не падав. Стояв так, аж поки не зміг іти, з кожним кроком віддаляючись від посіпак Капо Доссії.

Ліс був великий, тож я простував стежиною досить довго. Мої переслідувачі, напевно, залишилися далеко позаду. Коли ліс почав рідшати й нарешті закінчився, я присів під деревом, щоб перевести подих і добре роздивитися зоране поле попереду. Час мені знайти людське житло. Там, де є поле, мають бути й селяни. Їх, мабуть, неважко знайти. Коли сили повернулися, я почав скрадатися узліссям, готовий знову заховатися в гущавині, щойно побачу озброєну людину. На щастя, селянська хата уздрілася мені першою. Хижа низько вгрузла в землю, була вкрита соломою, без вікон, принаймні з одного боку. Але з димаря леготів тоненький струмінь диму. Топити піч у такому спекотному кліматі не було потреби, тож це, очевидно, вогонь для приготування їжі. Їжа.

Лише від згадки про їжу мій бідолашний шлунок забурчав і почав жалітися. Треба попоїсти й утамувати спрагу. А де це краще зробити, ніж на віддаленій фермі? Запитання містило в собі відповідь. Ріллею я добувся будинку ззаду й повільно наблизився до входу. Нікого. Але із прочинених дверей долинали голоси, сміх і запах їжі. Ура! Повільно пройшовши через коридорчик, я ступив у вхідні двері.

— Гей народ! Дивіться, хто прийшов до вас на обід!

Навколо дерев’яного, погано обструганого столу сиділо з півдюжини. Молоді й старі, товсті й худорляві. Усі здивовано тупилися в мене. Навіть дитина припинила плакати і, як дорослі, витріщилася на нежданого гостя. Мовчанку порушив сивий дід. Він так квапливо зірвався на ноги, що трьохногий стільчик під ним гепнувся на підлогу.

— Вітаю, ваша милість. — Кланяючись, він потягнув себе за чуприну, очевидно, щоб показати, який радий моєму несподіваному візитові. — Чим ми можемо вам допомогти, шановний пане?