Розділ 21

— Якби ви дали мені трохи їжі…

— Проходьте! Сідайте! Обідатимемо! У нас скромна трапеза, але ми з радістю поділимося з вами. Ось, будь ласка! — Він підняв свій стілець і вказав мені на нього.

Решта похапцем відійшли від столу, щоб не турбувати мене. Можливо, вони були проникливими знавцями людської породи і з першого погляду визначили, який я шляхетний хлопець, або просто помітили меч і рушницю. Дерев’яну тарілку з казана, що висів над вогнем, наповнили стравою й передали мені. Тут життєві стандарти були вищими, ніж у бараку для рабів, тож мені видали ще й дерев’яну ложку. Я застосував її з превеликим задоволенням. Страва була овочевим рагу, в якому траплялися шматочки м’яса; все свіже, щойно з грядки, тому смакувало неперевершено. Холодна вода у глиняній чашці — чого ще я міг бажати? Поки я їв, фермери про щось перешіптувалися у дальньому кінці кімнати. Я сумнівався, що вони планують напасти на мене. Але про всяк випадок наглядав за ними краєм ока, а руку тримав поблизу руків’я меча, якого виклав на столі.

Коли я закінчив трапезувати й голосно відригнув — вони схвально зашуміли на цю похвалу їхньої кулінарної майстерності, — старий виокремився з групи та вийшов наперед. Він підштовхував перед себе засоромленого юнака, на вигляд не старшого за мене.

— Шановний пане, чи можу я з вами поговорити?

Я кивнув на знак згоди і знову відригнув. Він усміхнувся, додавши:

— Ви робите честь нашій їжі. Зрозуміло, що ви людина дотепна, розумна і вродлива, ще й доблесний воїн, тож дозвольте мені поставити вам одне запитання.

Я знову кивнув, лестощі відчиняють усі двері.

— Це мій третій син Дренг. Він дужий і витривалий, хороший робітник. Але в нас маленьке господарство, треба годувати багато ротів і ще й віддавати половину всього, що ми виробляємо, нашому улюбленому Капо Доссії як плату за наш захист.

Він похилив голову, розповідаючи, але в його голосі мені вчулися покора й ненависть. Я зрозумів, що єдиний, від кого Капо Доссія мав би їх захищати, це сам Капо Доссія. Старий тим часом випхав Дренга наперед і стиснув його біцепс.

— Як камінь, сер. Дренг дуже сильний. Він завжди хотів бути найманцем, як ви. Людиною війни, озброєною та захищеною, пропонувати свої послуги шляхті за гроші. Це почесне покликання дало б йому змогу приносити додому, у свою родину, хоч кілька гроутів.

— Але я не набираю солдатів до війська…

— Звичайно, сер! Якби він пішов списоносцем до Капо Доссії, то не мав би ні грошей, ні слави, лише швидку смерть.

— Правда, правда, — погодився я, хоч уперше в житті про таке чув.

Я вивчав життя на Спіовенте. Нову інформацію навряд чи можна назвати приємною. Я випив іще води, хотів витиснути із себе відрижку, щоб порадувати кухаря, але не зміг. Старий вів далі:

— Кожен воїн, як ви, повинен мати зброєносця. Ми обдивилися все навколо, але ви сам. Чи дозволите запитати, де ваш зброєносець?

— Убитий у битві, — з ходу збрехав я.

Старигань спантеличено глянув на мене, і я зрозумів, що зброєносці не беруть участі в битвах.

— Під час несподіваного нападу ворогів на наш табір.

Це вже краще: дід співчутливо закивав на мої вигадки.