Розділ «58»

– Вони точно на мене, – сказала Кітті не без задоволення.

Але потім вона помітила лукаву усмішку на Воддінгтоновому обличчі.

– Вони на неї завеликі? – швидко запитала Кітті.

– Ще й як.

Кітті засміялася, і коли Воддінгтон переклав, то маньчжурка й ама теж залилися сміхом.

Коли трохи пізніше Кітті з Воддінгтоном піднімалися на пагорб, вона обернулася до нього з дружньою усмішкою.

– Ви не сказали мені, що сильно її любите.

– З чого ви це взяли?

– Побачила по очах. Дивно. Це, напевно, як любити привида або мару. Чоловіки такі незбагненні – я думала, що ви як усі, а виявляється, що я нічого про вас не знаю.

Коли вони підійшли до будинку, він різко запитав:

– Чому ви хотіли її побачити?

Кітті на якусь хвилю завагалася, а тоді відповіла:

– Я чогось шукаю і сама не знаю чого. Але я знаю, що мені важливо це знайти, і, якщо я знайду, це багато що змінить. Може, монахиням це відомо; коли я з ними, то відчуваю, що вони бережуть таємницю, якою зі мною не поділяться. Не знаю, чому мені здалося, що коли я побачу цю маньчжурку, то збагну, чого саме шукаю. Може, вона мені сказала б, якби могла.

– Чому ви думаєте, що вона це знає?

Кітті скоса на нього глянула, але не відповіла. Натомість поставила йому запитання:

– А ви знаєте?

Він усміхнувся й знизав плечима.

– Дао. Хтось із нас шукає Шлях в опіумі, хтось – у Богові, хтось у віскі, а хтось – у коханні. Це той самий Шлях, але він нікуди не приводить.