Розділ «54»

– Вона заради мене покинула все: батьківщину, сім’ю, безпеку та самоповагу. Вже минуло чимало років, відколи вона пустила все на вітер, щоб бути зі мною. Я відсилав її геть двічі або тричі, але вона завжди поверталася. Я тікав від неї сам, але вона завжди мене знаходила. А тепер я кинув цю безнадійну справу. Мабуть, бути мені з нею до самого скону.

– Напевно, вона таки кохає вас до нестями.

– Досить дивне це відчуття, знаєте, – відповів він, збентежено морщачи лоба. – Я не маю жодного сумніву, що, якби покинув її по-справжньому, вона точно наклала б на себе руки. Не через злобу в мій бік, а від безвиході, бо вона не хоче без мене жити. І це розуміння викликає в мені цікаве відчуття. Такі речі не можуть нічого не важити.

– Але ж важливо саме кохати, а не бути коханим. Людина не має вдячності до того, хто її кохає, – якщо почуття не взаємне, то це швидше тягар.

– Я не знаю, як це – кохати й бути коханим, – відповів він. – Мій досвід лише односторонній.

– Вона й справді принцеса з імператорської родини?

– Ні, це романтичні вигадки монахинь. Вона з однієї дуже знатної маньчжурської сім’ї, але вони, звісно, розорилися в революцію. Та однаково вона дуже поважна пані.

Він сказав це з гордістю, і в очах Кітті загорілася усмішка.

– То що, ви збираєтеся залишатися тут усе життя?

– У Китаї? Так. Що вона робитиме деінде? Коли вийду на пенсію, я куплю маленький будиночок у Пекіні й проведу решту своїх днів там.

– У вас є діти?

– Ні.

Вона зацікавлено на нього глянула. Дивно, що цей маленький голомозий чоловічок із обличчям, як у мавпочки, викликав у чужоземки таку несамовиту пристрасть. Їй було важко сказати, чому те, як він про неї розповідав, попри його недбалість і деяку непоштивість, створювало у Кітті таке сильне враження про глибоку й незвичайну відданість тієї жінки. Її це трохи бентежило.

– І справді звідси далеко до Гаррінгтон-Гарденса, – усміхнулася вона.

– Чому ви це сказали?

– Я нічого не розумію. Життя таке дивне. У мене відчуття, наче я все життя прожила біля качиного ставка й раптом побачила море. Мене це трохи лякає, але й сповнює захватом. Мені не хочеться померти, мені хочеться жити. Я починаю відчувати в собі якусь нову сміливість. Я почуваюся, як той старий моряк, що вирушає на пошуки невідомих морів. Напевно, це моя душа прагне незвіданого.

Воддінгтон задумано на неї глянув. Вона ж невидющими очима дивилася на гладеньку поверхню річки. Двоє маленьких крапельок, які тихо, тихо пливли в бік темного, безмежного моря.

– Можна мені познайомитися з вашою маньчжурською пані? – запитала Кітті, раптом підвівши голову.

– Вона й слова англійською не знає.

– Ви були до мене дуже добрі й багато для мене зробили, може, я б зуміла без слів їй виразити своє дружнє ставлення до неї.