Розділ «18»

– Це нове число? Здається, я його ще не бачив.

– Не знаю. Я не звернула уваги.

Журнал лежав там чи не два тижні, й Кітті знала, що він прогортав його від початку до кінця. Він узяв його й сів. Вона знову лягла на канапу й розгорнула книжку. Зазвичай увечері, коли не приймали гостей, вони грали в кункен[7] або розкладали пасьянс. Він зручно сів у кріслі, спершись на спинку, і, здавалося, заглибився в розглядання ілюстрацій. Він не перегортав сторінок. Вона спробувала читати, але не могла зосередитися на літерах. Слова розпливалися. У неї страшенно розболілася голова.

Коли він почне розмову?

Вони просиділи мовчки годину. Вона кинула вдавати, що читає, поклала розгорнуту книжку на коліна й дивилася в порожнечу. Вона боялася хоч трохи поворухнутися чи навіть тихо зітхнути. Він сидів непорушно, так само розслаблено, й не відривав від малюнка погляду своїх великих очей. Його непорушність була дивно зловісна. Наче звір, який ось-ось нападе, подумала Кітті.

Коли він раптом підвівся, вона здригнулася. Вона зчепила пальці й відчула, як блідне. Час настав!

– Я ще маю деяку роботу, – сказав він тихим, безбарвним голосом, відвівши погляд. – Якщо ти не проти, я піду в кабінет. Напевно, ти вже спатимеш, коли я закінчу.

– Я й справді сьогодні дуже втомилася.

– Що ж, добраніч.

– Добраніч.

І він вийшов з кімнати.