Розділ п'ятий

— Чую... — відповів хрипло. Прокашлявся. — Я тут, сонечко. Я зроблю все, що зможу, добре? Стейс, я мушу бігти. Зроби мені ласку — піди і щось з'їж.

Девід поклав телефон у кишеню й поспішно перейшов вулицю. Усередині в нього все похололо від страху. Ім'я Стейсі Лахман було йому дуже знайоме. Це ім'я він писав у своєму щоденнику знову та знову.

Коли він біг до ліфта, серце вискакувало з грудей. Єдине, що було доброго від його семирічного шлюбу з Мередіт, — це Стейсі. Неймовірно, але вони потягнулися одне до одного відразу, як познайомилися, першого ж вечора, коли Мередіт повела його до Стейсі в дитсадок на виставу. Трирічна фея ледь сягала йому колін. Він щиро сміявся, коли Мередіт розповіла, що донька тижнями подовгу простоювала перед дзеркалом у передпокої, декламуючи свій простенький віршик.

Девід уже приготувався був їй голосно аплодувати, аж раптом подружка Стейсі, Емілі, яка мала виступати перед нею, забула свій віршик, голосно розплакалась і втекла зі сцени.

Стейсі лише хвильку повагалась, а тоді кинулася навздогін. В антракті Девід із Мередіт знайшли обох дівчаток за сценою — ті трималися за руки і разом із мамою Емілі співали «Зіронько, гори, гори».

— Стейсі, ти зіпсувала виставу! — дорікала доньці Мередіт годину по тому в цукерні «Бен&Джерріз». — Чому ти втекла і не розповіла віршик?

— Емілі плакала, — відповіла та, старанно облизуючи морозиво-ріжок.

— Але ж там була її мама.

— Я була ближче, — твердо стояла на своєму Стейсі.

Мередіт сердилась, а от Девід зрозумів малу. В очах трирічної дитини, коли вона вимовляла ці слова, було щось дуже чисте. Щось, що не мало назви. Він став на коліна й серйозно потис їй ручку.

— Емілі пощастило мати таку подружку, як ти, Стейсі. Напевне, ми з тобою теж потоваришуємо.

Секретарка тихо постукала у двері Апекса Дорсета й відразу відчинила їх. Девід швидко пройшов повз неї до затишного сонячного кабінету.

Алекс Дорсет щось писав за столом. Це був доволі огрядний лисуватий чорношкірий чоловік із довгими вусами й глибоко посадженими карими очима. У кабінеті панував безлад і пахло засобом для полірування меблів. Девід нарахував чотири тарелі з різноманітними цукерками — до кожного можна було дотягтися з одного зі стільців, розставлених по кабінету.

— Прошу, — пухкою рукою Дорсет показав Девідові на м'яке чорне розкладне крісло перед столом. — Прошу сідати, професоре Шепард, і спробуйте розслабитися. Ви, схоже, трішки схвильовані.

— Я хочу, щоб ви мене загіпнотизували. — Девід сперся долонями на Дорсетів стіл. — Просто зараз.

— Спочатку я мушу дещо довідатися. По телефону ви окреслили проблему в дуже загальних рисах. Чому б вам не розповісти мені докладніше, наприклад, про головний біль, що його ви тоді згадали?

— Головний біль мене зараз цікавить найменше! — У розпачі він ударив рукою по столу. Від напруження на шиї набрякли жили. — Я мушу з'ясувати, що це за імена.

Дорсет звів брови.

— Передусім ви мусите заспокоїтися, лише тоді я зможу вас загіпнотизувати. Прошу, сядьте й розкажіть мені про цю свою напасть.

Девід змусив себе сісти й викласти скорочену версію того, що раніше розповів Ділонові. До чого тут Стейсі? Чому в щоденнику з'явилося її ім'я? Він мусить це з'ясувати.