Розділ п'ятдесят дев'ятий

Юрба внизу заклякла, побачивши дівчинку на балконному парапеті.

— Остання з потаємних! — вигукнув хтось.

— Її захопив сам Змій! — захоплено відізвався голос із натовпу.

Змій. Це ім'я пролилося на натовп, як гімн, як молитва. Обличчя Кріспіна сяяло від щастя. Вони знають, скільки він зробив. Ця думка додала йому наснаги. Він широко усміхнувся, відчуваючи глибоку впевненість.

Мофулатсі кинувся до балкона та звернувся до юрби внизу:

— А ну назад до зали — усі до одного! Мерщій. Готуйтеся, як вам наказували. Наше вознесіння неминуче.

Кетрін Вонамейкер і ще кілька людей покірно потяглися до зали, та більшість зволікала, зачудована сценою на балконі.

— А ну марш! — скомандував високий африканець, махнувши довгою рукою.

Кріспін гукнув через плече до Рауля.

— Знайди мені Шепарда й тягни його сюди. Швидко!

— Шепард нам більше не потрібен, — відрубав Мофулатсі. — Рауле, я наказую знайти Альберто Ортегу й Еріка Мюллера. Вони мусять бути тут, разом із нами, цієї миті, коли ми винищимо цей ниций Божий світ.

У Кріспіна від сліпої люті затьмарились очі, бо Рауль побіг виконувати наказ Мофулатсі. Він ледве стримався, щоб тут-таки не жбурнути дівча з балкона, — аби тільки довести, що не потребує жодних дозволів на досягнення мети, заради якої він працював більше, ніж будь-хто з них.

Лють клекотала в його горлі, і він завивав громовим голосом, що аж стіни Ковчега здригнулися, і відлуння долетіло до нижньої печери.

— Девіде Шепард! Покажися! Життя висить на волосині. Дорогоцінне життя. Останньої з ваших потаємних. Іди, урятуй її, якщо насмілишся.

Він гнівно вдивлявся в реєстраційну зону, — Шепарда не видно. Лише ланцюжок гносеїв упокорено тягся до зали.

— Боїшся, Шепарде? Невже ти такий боягуз, що не врятуєш її? Виходь, зупини мене, — я кидаю тобі виклик!

Час спливав, гнів розпирав його, а клятий боягуз не показувався. Кріспін вишкірив зуби, переповнений ненавистю, і на мить послабив хватку на талії дівчинки. Цього їй вистачило, щоб прослизнути вперед по парапету балкона — тепер вона шалено відбивалася ногами, виривалася на волю. Відлуння її криків не стихло, навіть коли Мюллер знову затис її, як у лещатах.

— Кидаю тобі виклик, Шепарде! Кидаю виклик!

Піт котився по обличчю Девіда, струмив під пахвами. Він до крові обідрав пальці й долоні об камінь. Дихання виривалося зі свистом, але він неухильно повз угору позаду триклятої скелястої вежі, що стояла під кутом до балкона.

Він не мав ані льодоруба, ані мотузки, ані опори — нічого, що допомогло б йому вилізти на цю шерехату, майже вертикальну колону. Були тільки пальці. І коліна. Ногою він намацував хоч який малий виступ і дерся на скелю, звиваючись, як міг, знаходячи сяку-таку опору.