Розділ тридцять дев'ятий

— Тут, в Ізраїлі, ми їмо солоне на сніданок, щоб викликати спрагу, — інструктував Йосеф. — Тоді ми п'ємо багато води протягом дня. Просто не можемо не пити. — І він укинув до рота дві зелені оливки.

— У нас дуже легко несвідомо спричинити зневоднення організму, а це небезпечно, — додала Йаель.

— Отже, налягайте на оливки, — відрубав Йосеф. — Ви нам потрібні в Сафеді, а не в лікарні.

Годі й дивуватися, що Йаель має небуденну силу волі — з таким-от батьком. І Девід наклав собі на тарілку купу оливок.

Вони швидко поїли й почали збиратися в путь. Девід подякував Елі за гостинність, а батько Йаелі засунув руку у свій рюкзак і тицьнув Девідові якусь пластмасову коробочку.

— Відкрийте, — наказав він, — і надягніть на шию.

Девід витяг із пуделка золотий ланцюжок і одразу впізнав медальйон на ньому. Подібний він отримав багато років тому, під час бар міцви, проте й гадки не мав, де він може бути зараз.

— Це хей.

Девід питально глянув на Йосефа, відвівши очі від двох переплетених золотих літер — хет і юд, які вимовлялися, як хей, тобто «життя».

— Життя — найважливіша річ у юдаїзмі, — вів далі батько Йаелі. — Усе, що стосується життя. Тут і тепер. Мудреці вчили нас: урятувати одне життя — те саме, що урятувати ввесь світ. А зруйнувати одне життя — те саме, що зруйнувати ввесь світ. — Глибоко посаджені очі Йосефа вп'ялися в Девіда. Зелений їх колір був глибшим, темнішим, ніж у Йаелі, і вони здавалися непривітними у вранішньому світлі. — Зараз, як ніколи раніше, ця віра є істинною. Бо якщо гносеї зможуть загасити вогонь життя тих ламед-вовників, що ще залишилися, вони заподіють кінець світу. Судячи з того, що розказали рабин Бен Моше та моя донька, ви спроможні врятувати їх, Давиде. Тільки не треба зволікати. — З цими словами він різко повернувся й рушив до сходів.

Такий собі невеличкий наїзд. Спазм наскочив на шлунок Девіда, і він відчув гіркий присмак останньої оливки.

Йаель зітхнула, дивлячись услід батькові, що поспішно виходив, і забрала медальйон із рук Девіда.

— Просто він такий, як є. Не бери на свій рахунок.

Вона вправно застібнула хей на шиї в Девіда. І тут він відчув тиск іншого гатунку: легкі пальці Йаелі лоскотали йому шкіру. Він спробував перевести увагу на металевий дотик медальйона в себе на грудях.

Цієї миті з пам'яті виринув спогад — десь із глибин дитинства. Було йому років сім-вісім. Девід ясно побачив, як його дід по матері простягає йому свій власний хей, дає роздивитися.

Життя. І смерть. Девід відчув тягар обох, коли, не обмінявшись і словом, вони з Йаеллю побігли дерев'яними сходами вниз, услід за Йосефом.

Вони їхали на північ не менше ніж три години. Номер з оливками спрацював аж занадто добре: в Девіда пересохло в горлі. Упаковка з мінералкою височіла на задньому сидінні.

Тривога його зростала, коли він, один за одним, набирав номери Стейсі, Мередіт і Гатча, і все безрезультатно.

Шлунок боляче стискався, коли вузькою, звивистою дорогою, услід за туристичним автобусом, в'їхали вони до Сафеда. Автобус повз угору Єрусалимською вулицею, яка петлею охоплювала головний із трьох пагорбів, що на них розташувалося місто. Девід майже нічого не знав про Сафед, окрім того, що йому дорогою встигли розповісти Йаель та Йосеф, і був страшенно здивований, що нарівні з Єрусалимом, Тіберіадою та Хевроном воно належало до чотирьох найсвятіших міст Ізраїлю.

Девід оглядав панораму прекрасних пагорбів, що спускалися на південь до Кіннерету — Галілейського моря, і милувався старожитностями Сафеда.