Розділ тридцять дев'ятий

— Тепер батько вже впевнений, що ми правильно поєднали останні фрагменти з найповнішим складеним усуціль пергаментним сувоєм.

— Вибач, я не зовсім розумію, про що йдеться.

— Справа в тому, що ми могли б знайти потрібні імена, закодовані в тих фрагментах. — Йаель відкрутила кришечку з пляшки й ковтнула води. — На той випадок, що у своєму щоденнику ти записав імена не всіх ламед-вовників.

Вона подалась уперед.

— Прошу, поверніть на наступному розі. Так... отут. Червоні двері. — Потім схилилася до Девіда з короткою, ніяковою усмішкою. — Приготуйся. Зараз ти зустрінешся з моїм батьком.

Слідом за Йаеллю Девід увійшов до вузького будинку; ідучи вгору темними дерев'яними сходами, він думав про свій щоденник, списаний іменами. Раптом йому захотілося, щоб Йосеф Олінскі та його колеги побачили оті сторінки на власні очі, вивчили їх. Якщо їм вдасться довести тотожність його імен і тих, що вони видобули з пергаментів...

Чи означатиме це, що він насправді отримав імена ламед-вовників? І що гносеї насправді намагаються зруйнувати світ?

З якогось помешкання вискочила дівчинка й зацокала вниз сходами, промайнувши повз них з усмішкою. На якусь мить у Девіда обірвалося серце: вона видалася йому схожою на Стейсі.

Чи вона ще жива? Серце стало на своє місце, але немов придавлене каменем. Він пригадав її бат міцву: рабин підкликав Стейсі до Тори уже як дорослу юдейку — уперше в житті він називав Стейсі її гебрейським ім'ям — Сусанна.

«Скільки імен уплітено в тканину юдаїзму, — усвідомив він. — Скільки імен перебуває в мене в голові. Шкода, що я не можу за власним бажанням витягати з пам'яті ті, що найбільше потрібні зараз».

Йаель, що йшла попереду, відчинила двері до маленької вітальні, стіни якої були завішані картинами — великими й маленькими, висіли вони і криво, і рівно. На низькому столику стояла кована мідна таця, накрита для чаювання, й очі у Девіда загорілися, коли він побачив тарілки з печивом, оливками й нарізаною динею. Потім він побачив, як Йаель обнімає кремезного, чорного від засмаги чоловіка з гострими рисами й великими вухами під чорно-сивими пейсами.

Він мав орлині очі та пряму поставу генерала, і Девід зрозумів, що така людина почувалася б добре і на полі битви, і на археологічних розкопках.

— Барух ха ба, Девіде Шепард. Ласкаво просимо. — Йосеф Олінскі перетнув кімнату із простягнутою видубленою долонею, але вираз його обличчя був доволі похмурим. — Прошу сідати. — Він указав на софу з купою вишитих подушок. — Поснідаємо трохи, а там і в путь. У нас попереду довгий і виснажливий день.

Девід накладав собі їжу на тарілочку, а Йаель із Йосефом щось гаряче обговорювали на івриті. Хоча він не розумів ані слова, все ж відчув якесь напруження між батьком і дочкою.

За кілька хвилин до них приєднався ще один чоловік — точна копія Йосефа, тільки молодший, — у штанях кольору хакі, просторій лляній сорочці й сандаліях.

— Девіде, це Елі, двоюрідний брат мого батька. — Йаель підвелася, поцілувала дядька в щоку та знову сіла поруч із Девідом.

— Ви не їсте оливок? — Елі здивовано звів брови.

— Я якось більше звик витягати їх із мартині.

Йаель і чоловіки розсміялися, а Елі зауважив:

— Якщо ви маєте намір вижити в нашій спекотній пустелі, доведеться звикнути їсти оливки на сніданок.