Розділ тридцять третій

Сто чортів їм у бік, його знайомі з багажного сектора безупинно скаржаться на те, як шаленіють авіакомпанії, коли валізи не потрапляють у літаки вчасно. Вони скиглять, як дорого їм коштує доправляти той багаж, і наказують вантажникам без зволікань провозити його через апарат просвічування до літаків, — нехай навіть частина багажу й не пройде перевірки.

Хіба так належить гарантувати безпеку в наш неспокійний час?

Джеф викинув пластянку з-під кави до урни й наблизився до дошки оголошень, як і завжди перед чергуванням. Він ретельно стежив за попередженнями про можливу загрозу, запам'ятовував бюлетені поліцейського розшуку, шукав нові імена в переліку осіб, яким заборонено виліт.

Сьогодні нікого нового.

І тут він помітив бюлетень розшуку з самого Вашингтона. Його кремезні плечі напружилися, він подався вперед і провів великим пальцем уявну лінію під прізвищем того суб'єкта.

Девід Шепард. Розшукується у справі вбивства, скоєного в його оселі.

Шкода, що фотографії немає, саме ім'я. Поки що.

Він перечитав бюлетень, щоб краще занотувати в пам'яті прикмети того типа. А ім'я запам'ятати легко: Девід Шепард — Давид-Пастух. Яку Біблії.

От якби саме я затримав цього хлопця, мені обов'язково дали б підвищення. Треба затримати когось справді важливого або знайти щось протизаконне — лише тоді тебе помітять. І я неодмінно це зроблю, та ще й найближчим часом. А там уже — тру-лю-лю, тру-ля-ля! «Таймc» братиме інтерв'ю в найпрофесійнішого, найуважнішого в аеропорті Кеннеді контролера безпеки. Орлине око, а ви як собі думаєте!

Від однієї думки про славу в Джефа Форнеллі прискорився пульс. Ох, як він розмахував би газетою з цією гарячою новиною на першій сторінці перед носом свого старого. Показав би йому, що другий син теж ґав не ловить і нічим не гірший за синочка numero uno, номер один, за дорогоцінного Тоні, якому відірвало ногу в Афганістані, котрому дали медаль «Пурпурове серце».

Нічого, татунчику, я також на передовій. І я тримаю першу лінію оборони Вітчизни — просто тут, де пасажири знімають перед рентгенівським апаратом свої смердючі черевики.

Фортеллі пробив свою картку реєстрації виходу на чергування та попрямував до контрольного пункту, готовий зайнятися безкінечною чергою безликих пасажирів, що чекали на перевірку.

Пильнуй же, Девіде Шепард. Тільки попадися — і я не випущу рака з рота.

Черга Девіда наближалась, і він розглядав першого контролера Асоціації безпеки. Це була молода жінка з коротким білявим волоссям, зібраним у неохайний хвостик: окремі прядки стирчали з-під червоних шпильок на скронях.

«Мабуть, у неї і на язиці є пірсинг, — подумав собі Девід, — тільки вона знімає запонку на час чергування. Не дуже небезпечна. — Він дивився, як вона усміхається, повертаючи документи. — Принаймні не для такого молодця, як Алан Шифман».

Люди, що стояли в черзі перед ним, трохи просунулися вперед і переставили свій ручний багаж. Девід озирнувся на Йаель. Вона була восьмою після нього, просто перед містером Гучномовцем, який і досі без угаву патякав по телефону.

Девід просунувся ще трохи в черзі, спостерігаючи, як пасажири перед ним укладають портативні комп'ютери, взуття й ключі в пластикові контейнери та ставлять їх на стрічку конвеєра. У шлунку в нього затріпотіли метелики, і він доклав чимало зусиль, щоб набути невимушеного вигляду.

Треба було мені всі ці роки тренуватися не у сквош, а в покер.

І тут він побачив чоловіка з бичачою шиєю, років двадцяти п'яти, котрий протискався до початку черги. На ньому була форма Асоціації безпеки аеропортів, а білявка зі шпильками, побачивши його, аж засяяла. Це могло свідчити лише про одне: він прийшов їй на зміну.

От і маєш.