Розділ двадцять п'ятий

— Ви знаєте, хто це?

— Звичайно. Його пасербиця.

Том назвав їм імена Стейсі та Мередіт. Та щось обірвалось у нього всередині, коли копи спитали, де ті мешкають.

— Слухайте, я переконаний, що Девід Шепард не може нікого вбити. Найтяжчий злочин, на який він пішов би, — це змахлювати у сквош. — Том важко опустився на стілець.

— Професоре, — почав офіцер Пихочван, і з язика в нього аж сочилася поблажливість, — ми не звинувачуємо вашого колегу в убивстві. Просто нам треба з ним поговорити, зрозуміло? Упевнитися, що він сам не став жертвою якоїсь брудної гри. Отже, якщо вам відомо, де він, і в його інтересах, і у ваших власних буде надати нам усю інформацію.

— Я лише знаю, що він поїхав до Нью-Йорка. — Тома могло дратувати, що Девід безнастанно обіграє його у сквош, що він є кращим, ніж він, альпіністом. Бували моменти, коли він подумки бажав, щоб Девід десь послизнувся, схибив. Та не до такої ж міри. Офіцер Пихочван, здається, зі шкіри випинається, щоб отримати службове підвищення. І щоб зняти шкіру з Девіда.

Мало не годину вони шпортали в столі Девіда, його файлах, книжкових поличках, залізли навіть у контрольні роботи з верхньої шухлядки.

Покінчивши з обшуком, поліцейські вручили Томові картку з номером кримінальної справи та контактними телефонами. Пихатий насамкінець настійно «порекомендував» йому негайно зв'язатися з ними, щойно він матиме якісь відомості від Девіда.

Том дочекався, поки вони зійшли вниз, а потім зачинив двері й кинувся до телефону.