Розділ двадцять п'ятий

— Мередіт, настає кінець світу, зрозуміло? Я намагаюся перешкодити цьому. А тепер давай мені Гатча.

Вона глибоко вдихнула. Девід виразно уявив лють — і недовіру — на її обличчі:

— Настає кінець світу. Він хоче говорити з вами. — Голос її цідився сарказмом.

— Що відбувається, хлопче? Твоя група підтримки так і не з'явилася.

Гатч. Голос здорового глузду.

— Вони загинули. Їхній літак підірвали над Атлантикою, однак інша група має бути будь-якої миті. Гадаєш, тобі вдасться вистояти?

— Чи вдасться ведмедю набецяти в лісі?

— Слухай мене уважно. Я маю їхати з країни — щойно куплю квиток на літак. Лише на кілька днів. Ваша група прикриття — ізраїльтяни. Нехай вони прочитають якісь молитви на івриті, перш ніж ти відкриєш їм двері.

— Щось на кшталт «Хава Нагіла», «шалом» або «йой».

— Ну ти й розумаха. Тільки це зовсім не молитви, а вітання. — Девід заплющив очі, і тут таксі різко повернуло праворуч, мало не збивши велосипедиста. — Про що ти добре знаєш сам.

— Які про свою групу крові.

Девід поклав мобільник у кишеню.

— Вона плаче, — сказав він.

Йаель легенько торкнулася його пальців.

— Девіде, мені дуже шкода. Це жахливо.

Дотик її був легкий як пір'їнка, проте пальці випромінювали тепло. Крижаний страх у його душі починав танути.

— Якщо пощастить, ми вже сьогодні ввечері зможемо вилетіти з аеропорту Кеннеді, — сказала вона.

Якщо пощастить. Усе зводиться до цього? Везіння? Талан? Фортуна? Чотирилисник конюшини?

«Знає тільки Бог», — похмуро подумав він, коли вони під'їжджали до готелю «Ріверсайд Тауер».

Том Мак-Інтайр підхопився зі стільця, мало не перекинувши чашку з кавою на студентські контрольні роботи, що саме перевіряв, коли до нього в кабінет увійшли двоє поліцейських при повній формі.