Розділ «4»

Хвилини зо дві Мак-Ґі слухав белькотіння Марджорі Деттерик, потім увірвав потік її слів чотирма-п’ятьма запитаннями — швидкими й точними, мов ті удари, такі непомітні й сильні, що кров рине ще до того, як відчуєш різкий біль. А коли почув відповіді, сказав:

— Я дзвоню Бобо Марчанту. В нього є собаки. Місіс Деттерик, ви будьте вдома. Як прийдуть чоловік і син, то і їх утримуйте вдома. Хоч спробуйте.

Чоловік і син тим часом пройшли стежкою викрадача три милі на північний захід, але там його слід полишив відкрите поле й заглибився в сосновий бір, тож вони його втратили. Як я вже казав, вони були фермерами, а не мисливцями, а вже на той час знали, що йдуть за звіром. Дорогою вони знайшли жовту маєчку, що була до пари трусикам Кет, та ще один шматок Кориної сорочечки. Обидва предмети були мокрі від крові, та ні Клаус, ні Гові більше не поспішали так, як від самого початку; на той час у їхні гарячі сподівання вже просочувалася холодна певність і важкою крижаною водою стікала донизу.

Вони кинулися в ліс, шукаючи знаків. Не знайшли жодного, побігли в інше місце — з тим самим неуспіхом. Потім у третє. Цього разу знайшли краплини крові, віялом розбризканої по глиці ладанної сосни. Вони трохи пройшли в напрямку, в якому вказувала кров, а потім знову почали безладно метатися. На той час стрілки годинника вже підібралися до дев’ятої ранку, і десь позаду лунали крики чоловіків і гавкіт собак. Доки шериф Крайбус тільки допив би першу чашку кави, підсолодженої бренді, Роб Мак-Ґі зібрав аматорський загін. О чверть на десяту вони приєдналися до Клауса та Гові Деттериків. Ці двоє у відчаї тупцяли на узліссі. Невдовзі чоловіки знову вирушили навздогін за викрадачем — тепер їх вели собаки Бобо. Мак-Ґі дозволив Клаусу й Гові піти з ними, бо ті однаково б не повернулися, навіть якби він їм наказав, хоч і страшенно боялися того, що могли побачити. Мак-Ґі напевно це розумів. Але розрядити зброю він їх примусив. Решта вчинили так само, пояснив Мак-Ґі; так безпечніше. Та тільки він їм не сказав (інші так само промовчали), що лише Деттериків попросили здати набої помічникові шерифа. У тому своєму розгубленому стані, бажаючи лише одного — пройти весь кошмар до кінця й покінчити з ним, — вони підкорилися. Коли Роб Мак-Ґі змусив Деттериків розрядити гвинтівки й віддати йому набої, він, імовірно, врятував Джонові Коффі його жалюгідну подобу життя.

Гавкаючи й дзявкаючи, собаки потягли їх через дві милі соснового підліска, весь час у тому самому напрямку — строго на північний захід. З лісу загін вийшов на берег річки Трапінґус, яка в тому місці була широка й текла повільно, несучи свої води на південний схід крізь низькі лісисті пагорби, де родини з прізвищами Робінетт і Дюплессі досі робили собі овочерізки й випльовували гнилі зуби, орючи землю; сільська глушина, де чоловіки були схильні брати до рук змій у неділю вранці[14] та злягатися зі своїми доньками в неділю вночі. Знав я ті родини. Більшість час від часу надсилала Іскрунові харч. Чоловікам із загону було видно, як на протилежному березі річки зблискує на сталевих рейках Південної залізниці червневе сонце. Приблизно за милю вниз течією праворуч від них через кам’яновугільний басейн Вест-Грін було перекинуто залізничний міст.

Тут вони знайшли широку витоптану ділянку трави й чагарників. Там було стільки крові, що багато чоловіків мусили прожогом бігти в ліс і вже там звільняти шлунки від сніданку. На тому ж таки кривавому клапті землі вони знайшли решту Кориної нічної сорочки. Саме тоді Гові, який доти тримався на диво добре, похилився на батька й ледь не зомлів.

І саме на тому місці собаки Бобо Марчанта вперше й востаннє за весь день не погодилися між собою. Загалом їх було шестеро: два бладгаунди, два блутик-гаунди й пара тер’єроподібних дворняг, яких південці кличуть кунгаундами. Куни хотіли бігти на північний захід, угору за течією вздовж Трапінґуса; решта тягли в протилежний бік, на південний схід. Вони всі переплуталися повідками, і хоч газети про цей епізод мовчали, я міг собі уявити той потік добірної лайки, якою нагородив їх Бобо, коли руками (безперечно, найосвіченішими своїми органами) розплутував усю ту мішанину. Свого часу я знав декількох власників мисливських собак, і з власного досвіду можу сказати, що майже всі вони відповідають типажу.

Бобо вкоротив їм повідці, зібрав у зграю й поводив попід носами подертою нічнушкою Кори Деттерик, щоб нагадати їм, нащо вони взагалі кудись подалися в такий день, коли температура вже опівдні сягне дев’яноста п’яти градусів[15], а довкола чоловічих голів кружляють хмари мошви. Куни понюхали ще раз, вирішили голосувати, як усі, і з гучним гавкотом зграя побігла вниз за течією.

Не минуло й десяти хвилин, як чоловіки спинилися, зачувши, що до собачого дзявоління приєднується інший голос. Не гавкіт, а таке виття, на яке не здатен був жоден пес у світі, навіть у передсмертній агонії. Такого виття ніхто з чоловіків ніколи не чув од жодної істоти, але вони зрозуміли одразу ж, усі вони, що виє людина. Так вони розповідали потім, і я їм повірив. Думаю, я б теж таке розпізнав. Бо я чув, як кричать люди дорогою до електричного стільця. Небагато, більшість опановують себе й ідуть або мовчки, або жартуючи, наче на світський пікнік. Але дехто виє. Зазвичай це ті, хто вірить у реальність пекла і знає, що воно чигає на них у кінці Зеленої милі.

Бобо знову вкоротив повідці своїм псам. Вони були цінними, і він не мав жодного наміру їх втрачати через психопата, що завивав і белькотів щось нечленороздільне десь там віддалік. Решта чоловіків перезарядили гвинтівки й захряснули їх. Те виття на них усіх нагнало холоду, і крижаний піт струмками потік під пахвами та по спинах. А коли чоловіки отак холонуть, їм потрібен той, хто їх поведе, якщо вони мають іти далі. І їх повів заступник шерифа Мак-Ґі. Виступивши наперед, він енергійно покрокував (хоча я впевнений, що почувався він тієї миті аж ніяк не енергійно) до вільхової смуги, що росла на узліссі праворуч, а решта важко й нервово рушила за ним, за п’ять кроків позаду. Зупинився він лише раз, для того, щоб жестом показати Сему Голлісу, найкремезнішому серед них, — мовляв, тримайся поближче до Клауса Деттерика.

На іншому боці вільхової смуги до лісу праворуч тяглася ще одна ділянка відкритого простору. Ліворуч до річки м’яко, положисто спускався її берег. Усі стали, мов укопані, вражені побаченим. Я думаю, вони багато б віддали, аби не бачити того, що відкрилося їхнім очам. І ніхто з них до кінця життя вже побаченого б не забув. То було нічне жахіття, нічим не прикрите і майже задимлене під сонцем, з тих, що криються за лаштунками та умеблюванням гарного пересічного життя: за церковними обідами, прогулянками сільськими доріжками, чесною працею, поцілунками кохання в ліжку. В кожній людині є череп, і, кажу вам, життя кожної людини теж має свій череп. Вони побачили його того дня, ті чоловіки, — побачили те, що часом шкіриться за усмішкою.

На березі річки у вицвілому й заплямованому кров’ю комбінезоні сидів найбільший здоровань з усіх бачених ними раніше — Джон Коффі. Його велетенські пласкостопі ноги були босі. На голові була пов’язана червона бандана, як та хустка, якою прикриває голову селянка, йдучи до церкви. Довкола нього чорною хмарою кружляла мошкара. На згині ліктя кожної руки він тримав тільце голої дівчинки. Їхнє біляве волосся, колись кучеряве й легеньке, мов пух кульбаби, червоними смугами прилипло до голів. Чоловік, що тримав їх, сидів і голосив, здійнявши голову до неба, як зачароване місяцем теля. Його темно-коричневі щоки блищали від сліз, а обличчя спотворила монструозна гримаса горя. Він уривчасто вдихав повітря, груди здіймалися, туго напинаючи шлейки комбінезона, а потім той вдих виривався з нього неосяжним виттям до неба. Так часто пишуть у газетах: «Убивця не виказував ознак каяття», але тут був зовсім не той випадок. Джона Коффі по-живому роздирало те, що він накоїв… але від цього він не вмер. А от дівчатка — так. Їх роздерло непоправним чином.

Ніхто, здавалося, не знав, скільки часу вони так простояли, дивлячись на виючого велетня, який, своєю чергою, дивився через велику непорушну гладінь річки на поїзд, що мчався по рейках на тому боці, через міст, який перетинав річку. Здавалося, що вони дивляться годину чи вічність, та все ж поїзд анітрохи не просунувся далі, він мчався наче на одному й тому самому місці, як дитина, що б’ється в істериці, і сонце не заходило за хмару, і те видиво не зникало з їхніх очей. Воно було відразу перед ними, реальне, як собачий укус. Чорношкірий чоловік гойдався вперед і назад; Кора й Кеті гойдалися разом із ним, як ляльки в руках велетня. Вкриті плямами крові м’язи на здоровенних голих руках того чоловіка стискалися і розпружувались, стискалися і розпружувались, стискалися і розпружувались.

Німу сцену розбив Клаус Деттерик. З пронизливим криком він кинувся на чудовисько, яке зґвалтувало й убило його доньок. Сем Голліс свою роботу знав і намагався її виконати, але не зміг. Він був на шість дюймів вищий за Клауса і щонайменше на сімдесят фунтів важчий, але Клаус, здавалося, легким порухом плечей розірвав його залізну хватку. Вмить подолавши відкритий простір, Клаус копнув Коффі з розмаху носком чобота в голову. Робочий чобіт, укритий кіркою розлитого молока, що вже скисло від спеки, вцілив у ліву скроню Коффі, але той наче й не відчув. Просто сидів, голосив, розгойдувався, дивився на протилежний берег річки; як я собі цю сцену уявляю, то він наче зійшов із картинки про церковну службу п’ятдесятників у сосновому бору, вірний послідовник Христа, що пильно вдивляється в землю Гошен… якби не трупи в нього на руках.

Охопленого істерикою фермера від Коффі відтягали четверо дужих чоловіків. І то вдалося їм це не одразу — спершу він відважив велетню хтозна-скільки добрячих стусанів. Але Коффі це наче й не зачіпало зовсім; він усе дивився через річку й голосив. Що ж до Деттерика, то весь бойовий запал у ньому вичах, коли його зрештою відтягнули. Немовби крізь тіло чорношкірого велета проходив якийсь дивний гальванічний струм (вибачайте, але в мене в голові й досі електричні метафори), і коли контакт Деттерика з тим джерелом струму було нарешті розірвано, він обм’як, наче його відкинуло від оголеного дроту. Він упав на широко розставлені коліна на березі річки, затулив обличчя руками й заридав. До нього долучився Гові, й вони обійнялися, тулячись лоб до лоба.

Двоє чоловіків наглядали за ними, а решта взяли в озброєне кільце чорношкірого, що розгойдувався й завивав. Здавалося, до нього досі не дійшло, що на березі річки є ще хтось, крім нього самого. Мак-Ґі виступив уперед, нерішуче потупцяв на місці, переступаючи з ноги на ногу, а тоді присів навпочіпки.

— Містере, — тихо мовив він, і Коффі одразу ж принишк. Мак-Ґі подивився в очі, налиті кров’ю від плачу. З них досі текли сльози, немовби хтось усередині забув перекрити кран. Ті очі плакали, та чомусь лишалися відстороненими… далекими й незворушними. Мені вони здавалися найдивнішими очима з усіх, які я бачив у своєму житті, й Мак-Ґі дістав практично те саме враження. «Як очі тварини, яка ніколи не бачила людей», — скаже він репортерові Гаммерсміту вже перед судом.

— Містере, ви мене чуєте? — спитав Мак-Ґі.

Дуже повільно Коффі кивнув. Але своїх невимовно страшних ляльок не відпустив, і далі тримав їх на зігнутих руках. Їхні підборіддя були опущені на груди, так, що не видно було облич, — милість Господня, одна з небагатьох, якими Він вважатиме за потрібне обдарувати людей того дня.

— У вас є ім’я? — спитав Мак-Ґі.