Розділ «4»

— Хотів би я й сам це знати, заступнику Мак-Ґі. Але не знаю. Сьогодні я впевнений тільки в одному — другий шмат пирога мені був зайвий.

— От що я вам, розумнику, скажу, — тим самим тоном підробної войовничості кинув він. — Не варто вам було взагалі відкривати цю скриньку Пандори.

— Не я її відкрив, — сказав я. І поїхав додому.

Добрався пізно, близько півночі, але дружина не спала — чекала на мене. Я підозрював про це, та все одно на душі потепліло: приємно було її побачити, відчути, як вона своїми руками оповиває мені шию, а пружне тіло притискається до мого.

— Привіт, незнайомцю, — сказала вона й торкнулася мене внизу. — З твоїм другом тепер усе добре, так? Цілком здоровий він у тебе.

— Так, мем, — відповів я й підхопив її на руки. Відніс у спальню, і наше кохання було солодке, як мед. А коли вже підбирався до кульмінації, того розкішного відчуття виходу й відпускання, я подумав про нескінченно заплакані очі Джона Коффі. І про Мелінду Мурз, яка казала: «Снилося, що ви блукаєте в темряві, і я блукала теж».

І, ще лежачи на дружині, відчуваючи, як її руки оповивають мою шию, а наші стегна щільно прилягають, я теж розплакався.

— Поле! — шоковано і злякано промовила Дженіс. Вона навряд чи бачила мої сльози більш ніж півдюжини разів за весь час нашого шлюбу. Бо за звичайних обставин я не був чоловіком, схильним плакати. — Поле, що таке?

— Я дізнався все, що міг, — крізь сльози сказав я. — Якщо хочеш правду, то забагато дізнався, чорт забирай. Менш ніж за тиждень я маю стратити Джона Коффі, але дівчаток Деттерик убив Вільям Вортон. То був Дикий Білл.