Розділ «1»

Його рука, молода й огидно сильна, зімкнулася на моєму зап’ястку, стиснула його. Гострі зуби болю гризонули мене за руку, і я застогнав.

— Пусти, — тільки й зміг вичавити з себе.

— Коли даси подивитися, — відповів він, більше не всміхаючись. Однак його обличчя світилося радістю — тією втіхою, якої зазнають люди, що люблять бути поганими. — Полику, дай подивитись. Я хочу знати, що ти там пишеш. — Моя рука почала сповзати зі сторінки. З нашої подорожі з Джоном крізь тунель під дорогою. — Я хочу побачити, чи є там про те, куди ти…

— Облиште цього чоловіка.

Голос пролунав як удар батога, що розтинає повітря гарячої сухої днини… і з того, як підскочив Бред Долан, можна було подумати, що націлений той батіг був на його дупу. Він відпустив мою руку, вона гупнула на папір, і ми обидва звернули погляди до дверей.

Там стояла Елейн Коннеллі, і вигляд у неї був посвіжілий та сильний. Я вже давно її такою не бачив. Убрана була в джинси, що підкреслювали її вузькі стегна й довгі ноги; волосся перевите блакитною стрічкою. У змучених артритом руках Елейн тримала тацю — сік, яєчня-бовтанка, грінка, знову чайничок. І очі в жінки палали.

— Що це ви надумали? — спитав Бред. — Йому не можна тут їсти.

— Можна, і він їстиме, — тим самим сухим командним тоном відповіла вона. Я ще ніколи такого від неї не чув, але тієї миті щиро зрадів почутому. Я шукав у її очах страх, але не побачив ані крихти — лише лють. — А ви заберетеся звідси, і зробите це до того, як ваша тарганяча надокучливість посилиться до рівня трохи огиднішого паразита — щуруса американуса, наприклад!

Санітар зробив крок до неї. Він здавався невпевненим у собі й страшенно розлюченим водночас. Я подумав, що це небезпечне поєднання, проте Елейн із його наближенням і бровою не повела.

— Зуб даю, що знаю, хто запустив ту кляту димову сигналізацію, — загрозливо промовив Долан. — То могла бути одна стара сука з кривими лапами замість рук. Ану вийди звідси. Ми з Поликом ще не договорили!

— Для вас він містер Еджкомб, — з притиском відповіла Елейн, — а якщо я ще раз почую, як ви називаєте його Поликом, я обіцяю, що з роботою тут, у «Соснах Джорджії», ви можете попрощатися, містере Долан.

— Та за кого ти себе маєш? — Він нависав над нею й намагався розсміятися, але це йому не дуже вдавалося.

— Я себе маю, — спокійно відповіла вона, — за бабусю чоловіка, який нині обіймає посаду спікера Палати представників штату Джорджія. Чоловіка, який любить своїх родичів, містере Долан. Особливо стареньких родичів.

Усмішка зійшла з його обличчя так само, як написане зникає зі шкільної дошки, стерте вологою губкою. Я побачив невпевненість, розмисли про те, що вона блефує, страх, що не блефує, і проблиск логічного припущення: це ж легко перевірити, вона мусить про це знати, а отже, каже правду.

Раптом я розсміявся. І попри те, що мій сміх іржаво рипів, він був доречним. Бо я згадав, скільки разів Персі Ветмор погрожував нам своїми впливовими родичами, ще в ті давні погані часи. І ось уперше за моє довге-предовге життя ця погроза пролунала знову… але цього разу вона лунала на мою користь.

Бред Долан розлючено зирнув на мене, потім перевів погляд на Елейн.

— Я серйозно, — сказала вона. — Спочатку думала не чіпати вас. Я стара, так здавалося простіше. Та коли погрожують моїм друзям, не можу сидіти склавши руки. Вимітайтеся звідси. І щоб я не чула більше ні слова.

Його губи ворухнулися, наче в риби, — о, як він хотів промовити ще одне слово (може, те, що римується зі словом «падлюка»). Але не промовив. Тільки востаннє нагородив мене лихим поглядом і широкими кроками пройшов повз Елейн у коридор.

Довгим уривчастим зітханням я видихнув із грудей повітря, а Елейн поставила переді мною тацю, а потім умостилася навпроти.

— Твій онук справді спікер Палати? — запитав я.