Розділ «2»

— Єнотові збентежилися, так? — спитав Брутал. На кутиках губ у нього грала дивна ледь помітна посмішка, в якій відчувалась огида. — Вони, власне кажучи, не створені шукачами, тому й поплутали завдання.

— Так.

— Я не розумію, — зізнався Дін.

— Гончаки забули, чим саме Бобо провів попід їхніми носами на початку полювання, — пояснив Брутал. — На той час, коли вони вийшли на берег річки, куни вистежували вбивцю, а не дівчаток. Поки вбивця й дівчатка були разом, собак ніщо не збивало з пантелику, але…

У Дінових очах засвітився промінець розуміння. А Гаррі вже все збагнув.

— Якщо подумати, — сказав я, — дивно, як узагалі правосуддя бодай на хвилину могло повірити, що Джон Коффі — їхній клієнт. Навіть присяжні, охочі повісити злочин на чорношкірого зайду. Та Коффі б у житті не додумався вгамувати собаку їжею, щоб скрутити йому в’язи.

До ферми Деттериків він не підходив ближче, ніж південний берег Трапінґуса, от що я думаю. А звідтам до неї шість чи більше миль. Він просто валандався там. Може, хотів піти уздовж колій і сісти на товарняк, щоб кудись поїхати. За мостом вони пригальмовують, і можна легко заскочити. А тоді почув якийсь гамір на півночі.

— Убивцю? — спитав Брутал.

— Убивцю. Може, він їх уже зґвалтував. Чи, може, Коффі почув, як той їх ґвалтував. У кожнім разі, на тій закривавленій ділянці трави вбивця довершив почате, вдарив їх головами, кинув на землю й накивав п’ятами.

— Накивав п’ятами на північний захід, — уточнив Брутал. — У тому напрямку, куди хотіли бігти єнотові.

— Точно. Коффі виходить на берег крізь вільховий гайок, що росте трохи віддалік на південному сході, до того місця, де покинули лежати дівчат. Мабуть, його цікавить шум. Він знаходить їхні тіла. Одна з них могла бути ще живою; припускаю, що й обидві, хоча й недовго. Джон Коффі не зміг би зрозуміти, мертві вони чи живі, це вже напевно. Він знає тільки те, що в його руках зосереджено якусь цілющу силу, і намагається цією силою повернути до життя Кору й Кеті Деттерик. А коли не вдалося, він зірвався, розплакався від істерики й безсилля. Таким його й побачив пошуковий загін.

— А чому він не залишився там, де їх знайшов? — спитав Брутал. — Навіщо поніс їх на південь берегом річки? Є думки?

— Я більш ніж упевнений, що спочатку він залишався на місці, — відповів я. — На суді всі говорили про велику витоптану ділянку, там уся трава була притолочена. А Джон Коффі — велика людина.

— Джон Коффі — сраний гігант, — Гаррі стишив голос до шепоту, щоб моя дружина не почула, як він лається, якщо прислухалася.

— Може, він запанікував через те, що його сила не допомагає. А може, подумав, що вбивця досі там, у лісі вище за течією, спостерігає за ним. Коффі здоровенний, але насправді не дуже хоробрий. Гаррі, пам’ятаєш, як він питав, чи не вимикаємо ми світло у блоці після відбою?

— Ага. Я ще тоді, пригадую, подумав, що це смішно, такому велетню боятися. — Вигляд у Гаррі був приголомшений і задумливий.

— А якщо він не вбивав дівчаток, хто тоді це зробив? — спитав Дін.

Я тільки головою похитав.

— Хтось інший. Підозрюю, що хтось білий. Прокурор роздмухав велику пожежу з того, що вбити великого пса Деттериків міг тільки здоровань, але…

— Маячня, — прогримів Брутус. — Зламати великому псові карк може й сильна дванадцятирічка, якщо заскочить собаку зненацька і знатиме, за що вхопити. Якщо це не Коффі зробив, то міг зробити практично будь-хто, чорт забирай… будь-який чоловік. Але хто саме, ми, мабуть, ніколи не дізнаємось.