Розділ «5»

Я підвів погляд і на мить зустрівся очима з Джоном Коффі. Вони в нього були налиті кров’ю, темні щоки блищали від вологи. Він знову плакав. Я згадав Гаммерсміта, його кусючий жест рукою, і здригнувся. А потім знову звернув усю свою увагу на Вортона.

У повстяну кімнату ми його закинули, як мішок з картоплею, і дивились, як він звивається в гамівній сорочці біля зливного отвору, який ми колись перевіряли, шукаючи мишу, що почала своє життя в блоці Е під іменем Пароплав Віллі.

— Мені наплювати, якщо він язика проковтне чи ще щось і здохне, — хрипким, шорстким голосом промовив Дін, — але, хлопці, подумайте про бюрократичну тяганину з паперами! Вона буде нескінченною.

— Папери — це ще що, подумайте про дисциплінарне слухання, — похмуро ввернув Гаррі. — Нас попруть із цієї клятої роботи. Поїдемо горошок у Міссісіпі збирати. Ви ж знаєте, що таке Міссісіпі. Це по-індіанському означає «гузно».

— Та не здохне він, і язика не проковтне, — запевнив нас Брутал. — Коли відчинимо ці двері завтра, він буде в повному ажурі. Даю вам слово.

Так воно й вийшло. Людина, яку ми наступного вечора о дев’ятій відвели назад у камеру, була тихою, блідою і вочевидь упокореною. Він ішов із похиленою головою, не спробував ні на кого напасти, коли з нього зняли гамівну сорочку, і лише подивився на мене апатично, коли я повідомив, що наступного разу все буде абсолютно так само, і хай краще спитає сам у себе, скільки часу він хоче провести, дзюрячи собі в штани й обідаючи дитячим пюре з ложечки.

— Начальнику, я буду слухняним, я вивчив урок, — тихесеньким смиренним голоском прошепотів він у відповідь, коли ми завели його в камеру. Брутал глянув на мене й підморгнув.

Надвечір наступного дня Вільям Вортон, який був самим Малюком Біллі, а не тим селом Диким Біллом Гікоком, купив собі в Старого Ту-Ту «Місячний пиріг». Вортону суворо заборонили брати участь у такій торгівлі, але, здається, я вже казав, що денна зміна складалася з «літунів», тому оборудку було провернуто. Сам Ту прекрасно знав, що не можна, але для нього візок завжди був можливістю підзаробити грошенят, а грошенята не пахнуть, і таке інше.

Увечері, коли Брутал робив обхід, Вортон стояв біля дверей камери. Він дочекався, коли Брутал на нього гляне, а тоді натиснув долонями на випнуті, як у хом’яка, щоки й вистрелив товстим і на диво довжелезним струменем шоколадного місива Бруталу в обличчя. Він засунув був собі в пащеку цілий «Місячний пиріг», тримав його там, поки не розтане, а потім скористався ним, як жувальним тютюном.

Із шоколадною «борідкою» Вортон повалився на ліжко, дриґав ногами, заходився верескучим сміхом і тицяв пальцем у Брутала, обличчю якого дісталося значно більше, ніж борідка.

— Маленький чорний Самбо[40]. Таксер, таксер, як ся майети? — Вортон тримався за живіт і реготав. — Ех, жалько, шо не какашки! От жалько! Було б у мене трохи каках…

— Какашка — це ти, — прогарчав Брутал. — Сподіваюся, речі в тебе зібрані, бо ти повертаєшся у свій улюблений сральник.

І знову ми запакували Вортона в гамівну сорочку, і знову відправили охолоджуватися в кімнату з повстяними стінами. Цього разу вже на два дні. Зрідка ми чули, як він там буянить, іноді до наших вух долинали його обіцянки бути слухняним, мовляв, він уже отямився й буде хорошим, а часом чули, що йому потрібен лікар, бо він вмирає. Але здебільшого він там німував. І німував, коли ми витягли його знову, рушив до своєї камери з опущеною головою й каламутними очима, не відповів, коли Гаррі йому сказав: «Пам’ятай — усе тільки від тебе залежить». Якийсь час потім він тримався тихо, а затим пробував знову щось утнути. Нічого оригінального він вигадати не міг (ну, крім витівки з «Місячним пирогом» хіба що; навіть Брутал визнав, що це було щось новеньке), але сама його наполегливість навіювала жах. Я боявся, що рано чи пізно хтось недогледить, і тоді настане мить розплати за необережність. І вся ця ситуація могла затягнутися, бо десь там у нього був адвокат, який оббивав пороги, розказуючи всім, що не можна вбивати цього хлопчика, на чиєму лобі ще не висохла роса юності… і, між іншим, білого, мов старий Джефф Девіс[41]. Скаржитися на це сенсу не було, бо вберегти Вортона від стільця було роботою його адвоката. А нашою роботою було тримати його в надійних шорах. І врешті-решт Старий Іскрун мав його запопасти, хоч би як там той адвокат старався.