Розділ «7»

— Що, на Бога, я щойно побачив? — спитав я. — У моєму блоці ще ніколи — ніколи! — не лупцювали в’язня!

— Цей підарок хотів мені прутень помацати, коли я витягав його з фургона, — сказав Персі. — Він сам напросився. Я йому ще раз надаю, щоб знав.

Я подивився на нього, такий приголомшений, що не міг дібрати слів.

Я не міг собі уявити, щоб навіть найбільший хижак-гомосексуал із тих, яких породжувала Господня зелена земля, міг утнути таке, що описав щойно Персі. Переїзд у заґратоване помешкання на Зеленій милі зазвичай у найдевіантніших злочинцях гасив грайливі настрої.

Я озирнувся на Делакруа, що скулився на ліжку, все ще не опускаючи рук, захищаючи обличчя. На руках у нього були наручники, а між щиколоток тягнувся ланцюг. Я повернувся обличчям до Персі.

— Забирайся звідси, — наказав я. — Пізніше з тобою поговорю.

— Ти згадаєш про це у своєму рапорті? — вимогливо й войовничо запитав він. — Бо якщо так, то я можу і свій рапортик писнути, ти ж знаєш.

Рапорт я писати не хотів; хотів тільки, щоб він зник з моїх очей. Так йому й сказав.

— Це питання закрите, — закінчив я. Брутал несхвально на мене глянув, але я його проігнорував. — Іди, вимітайся звідси. Піди в адміністрацію, скажи, що тебе прислали читати листи й допомагати розпаковувати передачі.

— Аякже.

До нього знову повернулося самовладання, чи то пак схибнута чванькуватість, яка правила йому за самовладання. Він зачесав волосся з лоба назад руками — м’якими, білими й маленькими, рученятами дівчинки ранньопідліткового віку, могли б подумати ви, — а потім підійшов до камери. Делакруа побачив його і ще сильніше скулився на ліжку, белькочучи щось сумішшю англійської та потофешної французької.

— А з тобою, П’єре, ми ще поговоримо, — промовив він… і раптом підскочив, бо на плече йому лягла широчезна Бруталова долоня.

— Поговориш, — сказав Брутал. — А зараз рухайся. З вітерцем.

— Я тебе не боюся, — огризнувся Персі. — Ні на йоту. — Погляд його очей перебіг до мене. — Обох вас не боюся.

Але він боявся. Це було видно по його очах, ясно, як Божий день. І це робило його ще небезпечнішим. Такий, як Персі, сам не знає, що зробить наступної хвилини — чи навіть секунди.

Але тоді він відвернувся від нас і довгими пиндючними кроками пошурував геть коридором. Він продемонстрував усьому світові, що буває, їй-богу, коли миршаві напівголомозі жабоїди тягнуться помацати його прутень, і йшов із поля переможцем.

Я проказав заготовану промову: усяке різне про те, що в нас є радіо — «Уявна бальна зала»[23] і «Наша дівчинка Неділя» — і що ми йому створимо всі умови, якщо він те саме зробить для нас. Моя маленька гомілія[24] була не найуспішнішою в моєму житті. Усю її він проплакав, зібгавшись у вузол у ногах ліжка, якнайдалі від мене, хіба що в куток не втиснувся. Щоразу, як я робив якийсь рух, він зіщулювався. І навряд чи чув одне слово з шести. Та, може, воно й на краще. Все одно та гомілія не мала особливого сенсу, принаймні я так думаю.

За чверть години я повернувся за стіл чергового, де сидів із приголомшеним виглядом Брутус Говелл і лизав кінчик олівця, який ми тримали в журналі для відвідувачів.

— Може, перестанеш, доки не отруївся? — спитав я.

— Господи всемогутній Ісусе, — видихнув він, кладучи олівець на стіл. — Не хочу я більше такої шарпанини з новоприбулими в блоці.