Розділ «3»

— Все одно не їстиме, — сказав Дін.

— Як це не їстиме? — обурився Ту-Ту. — Та ні одна миша ні в жисть не відкажецця від болонської ковбаси! Дурний ти!

Але я знав, що Дін не помиляється, і на обличчі Гаррі теж було написано, що він це знає. У нас були «літуни» і були постійні працівники. Та миша якось їх розрізняла. Божевілля, але правда.

Старий Ту-Ту скинув їй шматочок ковбаси, і, ясна річ, миша не схотіла її й торкатися. Тільки раз нюхнула й відступила на крок назад.

— А хай мені трясця, сучому сину, — ображено промовив Старий Ту-Ту.

Я простягнув руку.

— Дай мені.

— Що? Той самий семміч?

— Той самий. Я заплачу.

Ту-Ту дав його мені. Я підняв верхню скибку хліба, відірвав лусточку ковбаси й кинув її перед столом чергового. Миша підійшла одразу. Взяла в лапи й стала їсти. Ковбаса щезла швидше, ніж ви б устигли промовити «Джек Робінсон».

— А хай мені чорт! — закричав Ту-Ту. — Йоханий бабай! Дай сюди!

Він вихопив у мене з рук сендвіч, відірвав тепер уже більший шматок ковбаси (не дрібку, а пелюстку) і кинув на підлогу так близько до миші, що в Пароплава Віллі ледь не з’явився ковбасний капелюх. Миша знову відступила, понюхала (жодній миші, принаймні в нашому штаті, у часи Великої депресії не вдавалося зірвати такий джекпот), а тоді подивилася на нас знизу вгору.

— Їж давай! — заохотив Ту-Ту, ображений понад усяку міру. — Ти чого-о-о?

Дін узяв сендвіч і теж кинув шматочок ковбаси. На той час це вже нагадувало якесь дивне причастя. Миша підняла його вмент і втоптала. А тоді розвернулася й пострибала назад коридором до гамівної кімнати, зупинившись дорогою, щоб зазирнути в пару порожніх камер і заскочити на коротку розвідувальну екскурсію до третьої. Мені знову подумалося, що миша когось шукає, і цього разу я вже повільніше відсовував убік цю думку.

— Я про це нікому не розповім, — сказав Гаррі — напівжартома, напівсерйозно, як мені здалося. — По-перше, нікому не буде діла. А по-друге, однаково мені не повірять.

— Хлопці, вона тіки у вас їла, — пожалівся Ту-Ту. Він зневірено похитав головою, потім із зусиллям нахилився, підібрав те, чим погордувала миша, і вкинув у свою беззубу пащу. Та одразу ж почав перемелювати щелепами. — Чого то вона так?

— А ще цікавіше, — сказав Гаррі, — звідки вона знала, що в Персі вихідний?

— Вона не знала, — відповів я. — Це просто випадковий збіг, що миша прийшла знов сьогодні.

Та тільки повірити в це ставало дедалі важче. Минали дні, а миша показувалася лише тоді, коли Персі був вихідний, на іншій зміні чи в іншій частині в’язниці. Ми: Гаррі, Дін, Брутал і я — вирішили, що вона мусила розпізнавати голос Персі чи його запах. І старалися не обговорювати занадто активно саму мишку — мишачка. Бо наче без жодного слова домовилися між собою, що це може зіпсувати нам те дивне щось — особливе і прекрасне в силу своєї чудернацькості та делікатності. Зрештою, Віллі нас обрав, хоча яким чином, я не розумію ще й досі. Може, найточніше це зумів передати Гаррі, коли сказав, що іншим людям казати не слід, нічого доброго з цього не вийде — не тому, що не повірять, а тому, що їм буде байдуже.