Розділ «2»

Він відламав шматочок від крекера «Рітц» і кинув його на підлогу перед мишею. Та лише дивилася розумними чорними очицями на оранжевуватий уламок секунду чи дві. Тонесенькі вусики сіпалися в такт із нюханням. Потім миша простягнула лапи, взяла крекер, сіла й почала їсти.

— А хай мене пофарбують! — вигукнув Білл. — Їсть акуратно, як вікарій на парафіяльній вечері в суботу!

— Мені більше нагадує те, як ніґер кавун жере, — ввернув Персі, але ніхто з наглядачів не звернув на нього уваги. Вождь і През також, до речі. Миша доїла крекер, але й далі сиділа, неначе балансуючи на пружинці свого талановитого хвоста, й дивилася на велетнів у синьому.

— Дайте я спробую. — Білл відламав ще кавалок крекера, перехилився через стіл і обережно впустив на підлогу. Миша понюхала, однак не торкнулася.

— Ха, — сказав Білл. — Наїлася, мабуть.

— Та ні, — відповів Дін. — Вона знає, що ти літун.

— Літун я, кажеш? Мені це подобається! Та я тут майже стільки само, як Гаррі Тервілліґер! А може, й довше!

— Охолонь, старожиле, охолонь, — посміявся Дін. — Але подивись і скажи, що я неправий.

Він бомбою скинув на підлогу ще один шматочок крекера. І авжеж, миша підняла його й знову заходилася їсти, а пропозицію Білла Доджа проігнорувала повністю. Та не встигла вона відкусити бодай раз чи двічі, як Персі шпурнув у неї кийком, запустивши його в повітря, наче спис.

Миша була маленькою ціллю, і слід віддати тому чорту належне — кидок був збіса влучним. Якби реакція у Віллі не була гострою, як уламки скла, він би зніс йому голову. Миша пригнулася — саме так, наче людина, — і впустила кусник крекера. Важкий пекановий кий просвистів у неї над головою та хребтом так близько, що загойдалися шерстинки (це так Дін розказував, а я за що купив, за те й продаю, хоча сам не знаю, чи можна йому до кінця вірити), потім гепнувся об зелений лінолеум і відскочив від ґрат порожньої камери. Миша не стала перевіряти, чи це часом була не помилка. Вочевидь, згадавши про термінові справи, які чекали на неї десь-інде, вона розвернулася і блискавкою шугнула по коридору до гамівної кімнати.

Персі аж загарчав од розчарування (він же бачив, як близько пролетів кий) і погнався слідом. Знову. Білл Додж ухопив його за руку. Мабуть, він діяв за велінням чистого інстинкту, але Персі вирвався. Та все одно, розповідав Дін, це врятувало Пароплаву Віллі життя, бо той був на волосину від загибелі. Персі хотів не просто вбити ту мишу, а розчавити її, тому він біг великими комічними стрибками, як олень, гупаючи важкими чорними черевиками. Останніх двох стрибків Персі миша ледве уникла, метнувшись зигзагом спершу в один бік, потім в інший. Відтак пірнула під двері, наостанок майнувши кінчиком довгого рожевого хвоста, і бувай, незнайомцю, — тільки її й бачили.

— Бля! — вилаявся Персі й безсило гупнув кулаком у двері. А потім почав гарячково перебирати ключі, щоб зайти в камеру й продовжити гонитву.

Дін пішов коридором услід за ним, навмисне повільно ступаючи, щоб узяти під контроль суперечливі емоції. Йому було смішно з Персі, розповідав він мені, але водночас хотілося й ухопити його, розвернути пикою на себе, притиснути до дверей гамівної кімнати й відгаратати так, щоб маму рідну забув. А найбільше відчувався, звісно, переляк; нашим завданням у блоці Е було зводити гармидер до мінімуму, а в Персі гармидер був практично другим ім’ям. Працювати з ним було те саме, що намагатися знешкодити бомбу, коли в тебе за спиною хтось стоїть і вряди-годи невимушено б’є в цимбали. Неспокійно, одним словом. Дін сказав, що побачив той неспокій в очах Арлена Біттербака… навіть в очах Президента, хоча той джентльмен якраз був завжди холодним і незворушним, як огірок у коморі.

Але до цього домішувалося ще дещо. Десь у своїй душі Дін уже почав вважати ту мишу… ну, нехай і не другом, зате часткою життя в блоці. І через це вчинок Персі та його наміри були неправильними. Хай навіть він хотів учинити так із якоюсь там мишею. Персі б ніколи й нізащо не зрозумів, чому його вчинок неправильний, і саме це було чудовим прикладом того, чому Персі не годився для роботи, яку він, на власне переконання, виконував.

На той час, коли Дін досяг кінця коридору, він знову опанував себе і зрозумів, як усе владнати. Персі абсолютно не міг терпіти одного — коли його виставляють дурнем. Ми всі про це добре знали.

— Лишенько, знову втекла, — сказав він, злегка всміхаючись, глузуючи з Персі.

Той зиркнув на нього сердито й відкинув волосся з лоба.

— Думай, що кажеш, Чотириокий. Я злий. Не роби гірше.

— То що, знов переїзд сьогодні буде? — спитав Дін без усмішки… самі тільки очі сміялися. — Слухай. Коли все повитягаєш, ти не міг би протерти там підлогу?

Персі зиркнув на двері. Зиркнув на ключі. Подумав про те, як довго, спекотно й без жодного зиску вовтузитиметься в кімнаті з повстяними стінами, доки вони стоятимуть над ним і дивитимуться… всі, з Вождем і Презом включно.